11. Вино кохання

– Антошо… Антошо… – долинуло до мене ніби в тумані.

Чужий пискливий голос торкнувся моєї свідомості, одночасно вколовши в серце. Я розплющила очі і побачила Люсю, що схилилася над нами з Антоном.

– Антошо, просинайся, – жалібно лепетала вона. – Поїхали додому.

Я побачила, як із її очей закапали сльози. Але мені не було її шкода. Навпаки, я відчула таке шалене задоволення, що навіть уявити собі не могла. Я пильно дивилася в її очі й насолоджувалася її болем. Так, я бачила, що їй боляче. Нехай теж знає, як це, коли в тебе забирають коханого. Нехай хоча б на одну ніч, але я повернула собі Антона, і мені стало від цього легше.

Антон заворушився, розплющив очі і підвів голову.

– Люся? – пробурмотів він, побачивши її над собою. Потім повернув голову в мій бік і знітився. – Дівчинко?

Не знаю, чи пам’ятав він узагалі, що вчора відбувалося, але це вже було не важливо. Факт того, що поруч лежала я в чому мати народила, говорив сам за себе.

– Антошо, поїхали додому, – схлипувала Люся.

– Так, звісно, зараз, – він потрусив головою і сів на ліжку абсолютно голий. – Ну що за сльози? Кого ховаємо? – спробував він пожартувати, але швидко зрозумів, що невдало.

– Киця, усе гаразд, не плач, – погладив він її по голові.

– Не гаразд, – трусонула вона головою.

Люся прикрила обличчя руками і вибігла на кухню. Антон повернувся до мене. Я посміхалася мстивою усмішкою.

– Пробач, дівчинко… – пробурмотів він. – Нічого не пам’ятаю.

– Не пам’ятаєш, як нам було вчора добре? – нагадала я.

– Так, місцями… Так, було… – він потер скроні пальцями. – Чорт, що ми пили? Голова тріщить. Хріново якось!

– Вино кохання, – глузливо підказала я.

– Ти ще жартуєш, – зітхнув Антон. – Якось усе незручно вийшло. Я хотів, щоб ми як друзі…

– Так ми як друзі й є, – з усіх сил намагаючись здаватися спокійною, підтвердила я. – Не хвилюйся, Антоне. Іди додому…

Я навіть не підвелася зачинити за ними двері. Мені було байдуже. Байдуже, що він їй тепер скаже. Байдуже, що вона плакала. Я узяла реванш, хай і короткочасний, але задоволення від цього притупило мій біль втрати. Накотило якесь тотальне спустошення.

«І що далі?» – спитала я сама себе.

А далі був знову все той самий глухий кут, що й до вчорашнього вечора. Хоча ні, у мене знову з’явилася надія. Раз він прийшов, значить, я йому потрібна.

Я пам’ятала, він навіть казав, коли ми кохалися, що досі любить мене, що йому мене бракує. Просто заплутався, просто не знає, як бути… А це означає, що в мене є шанс. Я нарешті вимкнула телевізор без звуку і заплющила очі. Буду досипати далі, може знову насниться мій чарівний сон.