10. Це тобі не хом’ячки!

Що буде, було й так зрозуміло. Хміль ударив у голову, і мені стало легше. Не те щоб стало байдуже, але притупився біль і вивільнилася сміливість. Я раптом вирішила скористатися моментом. Мені так захотілося обійняти Антона, що я це й зробила, запропонувавши випити на брудершафт.

Він не пручався, і на завершення ми злилися в поцілунку просто на очах у приголомшеної Люсі. А вона сиділа, лупала очима й мовчала, тупо втупившись у свій келих. Зате в мене відпустили гальма.

Я відчула себе господинею не лише квартири, а й Антона. У холодильнику стояла почата пляшка віскі. Порожня пляшка з-під вина на столі поступилася їй місцем. Антон налив усім, у тому числі й Люсі, яка мляво бурмотіла: «Я не хочу». Але пручатися вона не змогла. Сиділа, як горобчик на стільчику, потягуючи віскі з келиха й мовчала.

А я розійшлася не на жарт. Спочатку ми з Антоном почали згадувати наші колишні пригоди, потім зчепилися у філософській суперечці. У якийсь момент я геть забула за Люсю. Були тільки я, Антон, ця моя кухня і віскі. Все було, як раніше.

На додачу – наїдків не було. Торт із віскі не потоваришував і залишився стояти на столі недоторканим. Кілька шматочків напівзасохлого пармезану погоди не зробили. Тому за годину ми вже були п’яні в дим. Люся, якій Антон наливав нарівні з нами, покірно цідила віскі зі свого келиха, не сміючи йому заперечувати.

«Так, дівчинко, це тобі не хом’ячки!» – мстиво подумала я, точно знаючи, чого хочу далі.

Після наступної порції Люся плавно перемістилася на кухонний куток і безвольно вронила обважнілу голову на стіл. Чудово! Саме цього мені й було треба.

Віскі розпалило кров, і далі все понеслося якоюсь некерованою траєкторією. Те, що відбувалося, потім спливало в моїй пам’яті уривчастими фрагментами. Антон почав знімати з мене светр просто під носом у Люсі, яка дрімала невинним сном.

Кинувшись у вир із головою, я відчайдушно повертала собі своє, так безпідставне відібране в мене за останній місяць. За хвилину Антон уже ніс мене на руках до кімнати. А далі під світло безмовного телевізора ми кохалися в якомусь нестямному забутті, поки обоє не провалилися в сон.

Останнє, що я пам’ятаю, – це було відчуття щастя, безмежного, гіркого, відчайдушного щастя. Ніби, як раніше. Здавалося, тепер так буде завжди. А ще – гарячі губи Антона, коли ми злилися в одночасному оргазмі, розчинившись один у одному…

Коли дуже сильно добре, потім завжди буває дуже сильно погано. Я отямилася серед ночі від того, що мене дико нудило. Антон спав блаженним сном на просоченій моїми сльозами подушці. Я обережно вивільнилася з його обіймів і сповзла з ліжка. Ледве я набула вертикального положення, кімната закрутилася, як шалений дзиґа.

Тримаючись за стінку, насилу пересуваючи ноги й стежачи, щоб стеля остаточно не помінялася місцями з підлогою, я доповзла до ванної і відправила віскі з вином і пармезаном в унітаз. Невдовзі стало легше, але тільки тілу. Водночас на душі раптом стало гірко й тяжко, коли, вийшовши з ванної, я побачила Люсю, згорнуту клубочком на моєму кухонному кутку.

І тут же я усвідомила, що насправді відбувається. Знову згадала, що Антон від мене пішов. Згадала – і тут же відчула, як розривається на шматочки серце у безнадії. Хоча… Чому в безнадії? Якраз сьогодні у мене з’явилася надія. Він же прийшов до мене – прийшов. У нас був запаморочливий, у прямому сенсі цього слова, секс. Люся? Та й чорт із нею, з цією Люсею. Лежить собі тихенько й нікому не заважає. Я злорадно всміхнулася, вимкнула на кухні світло й пірнула в ліжко до Антона.