9. Хом’ячки і вино

Антон пройшов на кухню, ніби все ще був господарем у цьому домі.

– Вмикай чайник, діставай келихи, дівчинко, – привітно, навіть якось сердечно промовив він до мене. – Ми вирішили тебе не напружувати з випіканням торта, тому купили самі.

Я аж задихнулася від нахабства – не напружувати! Та весь цей безглуздий візит уже напруження, навіть не просто напруження – це повільне різання по живому мого серця. Невже він цього не розуміє?! Хоча, здається, все ж розуміє, дійшла я висновку. Бачила, як йому не по собі, з якою силою він вичавлює з себе цю невимушену усмішку і намагається робити безтурботне обличчя.

Я не знала, що мені робити і як поводитися. Єдине, що хотілося зробити, – схопити цю Люсю за комір і викинути з балкону, як брудну дворову кішку, що непрохано пробралася до моєї квартири. Але ж вона не кішка...

Я всілася на стілець і стала чекати розвитку подій. Якщо Антон затіяв цю вечірку, нехай сам і розсьорбує. Бачачи, що я не граю роль привітної господині, він самостійно відкрив шафу і дістав келихи. Звісно, треба насамперед випити – для хоробрості. Не питаючи дозволу, він відкоркував пляшку, розлив вино у три келихи, взяв один із них і, не виголошуючи недоречних тостів, мовчки й швидко перекинув пів келиха собі до рота.

Люся присіла на краєчок стільця, взяла свій келих і, з осторогою поглядаючи в мій бік, обережно зробила ковток. Я не могла змусити себе поворухнутися. Сиділа і впритул роздивлялась цю Люсю. Бог ти мій, що він в ній знайшов! Та вона ж ніяка!

Бліда міль з якимись сірими очима, курносий ніс з ластовинням, рідке сіре волоссячко до плечей, тоненькі бліді брови і такі ж невиразні бліді губи. Ані грама косметики. Та ще й вуха стирчать з-під волосся. Пряма, як палиця, на якій і грудей не знайти. У мене, звісно, теж не п’ятий розмір, але впевнений другий привабливої форми. Я подумки роздягла цю Люсю і підсумувала: у порівнянні зі мною – вона просто потвора.

Мені здавалося – я оцінила її об’єктивно. На місті будь якого чоловіка, я б навіть не подивилася у її бік. Проте, якими очима вона дивилася на мого Антона – ви тільки погляньте, скільки обожнювання! Навіть рота розкрила від захоплення. Тьху! Мене пересмикнуло. Мабуть на це обожнювання він і повівся.

Я перевела погляд на Антона і у мене перехопило подих. Кохане обличчя з правильними, ніби окресленими рисами, блакитними очима і довгими чорними віями… Коротке хвилясте волосся, кольору смоли. Чуттєві губи, що так і манять до них доторкнутися… Широкі плечі та тонка талія… Ця сіра міль, зростом метр з кепкою, йому зовсім не пара!  А от я – пара!

Тим часом Антон осмілів, мабуть, вино надало йому хоробрості, втім, як завжди.

– Ну що, дівчинко, розповідай, як живеш? – ніби нічого й не сталося, спитав він мене

– Що тобі розповісти? – знизала я плечима і осіклася.

Розповісти йому, як мені боляче і самотньо? Розповісти, що харчуюся лише антидепресантами? Що не можу ані їсти, ані спати…

– У мене все чудово… – збрехала я, відвівши очі в бік вікна.

Звісно, він зрозумів, що це неправда. Але зробив вигляд, що повірив.

– Знаєш, а ми з Люсею купили хом’ячка, – раптом видав він. – Люся давно мріяла, але поки жила з батьками, вони їй не дозволяли.

– Хом’ячка! – повторила я. – Хом’ячка, значить…

Батьки не дозволяли… Якийсь дитячий садок. А він, значить, благодійник! Мені раптом стало смішно. Ця хом’яча історія ніяк не в’язалася з моєю дорослою реальністю. Я навіть уявити собі не могла, щоб мені хтось не дозволяв завести хом’ячка. Або взагалі не дозволяв щось робити. Я так давно вийшла з того віку і статусу, коли мені щось не дозволяли, що навіть не пам’ятаю, коли це було востаннє.

І раптом я зрозуміла: Антону подобається гратися з нею в цей дитячий садок! Ні, він для неї не чоловік, а таточко. І йому подобається ця роль. Зі мною він був на рівних, але, схоже, саме ця рівність його і не влаштовувала.

Всередині мене клекотіла істерика, і вона рвалася назовні. Я схопила келих вина і зробила кілька великих ковтків. Вдавилася, закашлялася і розсміялася. Це був сміх крізь сльози, але Антон, мабуть, не зрозумів. Або зрозумів, але вирішив перевести стрілки.

Він, сміючись, почав розповідати, який цей хом’ячок кумедний, як нещодавно вони знайшли його в шафі в пакеті з насінням, а потім як він упав у банку з квасом і вони його рятували. Я не просто реготала – моя істерика била фонтаном, даючи вихід емоціям.

А Люся сиділа й підтакувала Антону, вставляючи короткі фрази недоречно. Невже вона нічого не розуміє? Усе це нагадувало дешевий фарс. І я залпом допила келих до дна. Будь що буде…

*** Любі читачі, якщо вам подобається ця книга, залишайте, будь ласка, сердечки, коментарі, додавайте в бібліотеку та підписуйтесь на мою сторінку. Для мене це - найкраща подяка і стимул писати далі. ***