8. Неочікувані гості

Антон подзвонив, коли я цього не чекала. Причому подзвонив просто у мої двері одного суботнього вечора. Я нікого не чекала, сиділа в темній кімнаті, тупо втупившись в екран телевізора з вимкненим звуком. Останнім часом мене дратували всі звуки. Не хотілося ні музики, ні фільмів. Могильна тиша в квартирі діяла гнітюче, але ще нестерпніше було чути радісні мелодії чи дивитися життя, яке показують по телевізору. Єдине, що я могла, – це дивитися на миготливі картинки на екрані й думати про своє. Так було легше думати.

Дзвінок дзенькнув раз і завмер, розірвавши тишу квартири. Я схопилася з дивану, ніби мене вдарило електричним струмом. Звідкись я знала, хто дзвонить. Заметушилася кімнатою, швидко скидаючи піжаму і натягуючи джинси – не хотіла, щоб він бачив мене в непривабливому вигляді. Хоча, звісно, це було дурницею – він бачив мене будь яку. Але не цього разу.

За хвилину дзвінок дзенькнув ще раз, ніби розірвавши натягнуту струну всередині мене. Я здригнулася, заскочила на секунду до ванної, провела гребінцем по волоссю, бризнула парфумами на шию і кинулася до коридору.

Глянула у вічко – і завмерла: перед дверима стояв Антон… зі своєю Люсею! Він невпевнено переминався з ноги на ногу, перекладаючи з однієї руки в іншу пакет із тортом і пляшкою вина, що стирчала з нього. Люся визирала з-за його спини з невинним поглядом, ніби прийшла в гості до своєї бабусі, а не до колишньої жінки свого теперішнього чоловіка.

У мене затрусилися руки й ноги. Я сперлася об стіну, не знаючи, що робити. Відчинити? Але чи вистачить у мене сил тримати себе в руках і посміхатися тупою посмішкою, ніби мені байдуже? А якщо не відчиню, тоді втрачу можливість побути поруч із ним хоча б кілька митей. Найбільш за все мені хотілося зараз притулитися до Антона! Тремтячими руками я повернула ключ.

– Привіт, дівчинко! – усміхнувся Антон. – А ми ось до тебе в гості. Впустиш?

Я мовчки відійшла вглиб коридору, пропускаючи їх у квартиру. До болю стиснувши руки в замок перед собою, щоб не видати свого хвилювання, дивилася, як він допомагає їй зняти пальто. Бачила, що йому було ніяково переді мною, але він відчайдушно робив вигляд, що все гаразд. І ламала голову: навіщо він прийшов?! Пояснення було одне – він хотів мене бачити. Навіщо притягнув її? Відповіді я не мала.

А далі почався повний сюрреалізм. Антон підійшов до мене і… поцілував. У губи! Як цілують старого доброго друга. Спочатку. Але потім він затримав свої губи на моїх набагато довше, ніж то був просто дружній поцілунок, і коли я відчула, що мої губи вже повністю в його владі, несвідомо відповіла на поцілунок з язиком…

Скільки це тривало, може мить, а може й довше, я не рахувала, розчиняючись у давно забутий насолоді. Як раптом Антон нарешті отямився і відірвався від моїх губ. І це все відбувалося прямо на очах у Люсі. А вона лупала невинними оченятами й мовчала десь позаду нього. Мені захотілося видряпати ці оченята…

Антон схаменувся і, щоб якось загладити провину, бадьоро промовив.

– Знайомтеся… – намагаючись говорити впевнено, запропонував Антон. – Дівчинко, це Люся. Люсю – це Лера.

– Дуже приємно, – промимрила Люся, ніби їй дійсно було приємно.

Блін! Всередині мене все вибухнуло – ну от навіщо цей цирк? Мені точно не приємно, думаю, їй також, як і Антону насправді. Але зараз будемо гратися у «дружбу». Тільки відповідати приємністю я не збираюся. І мені пофіг, що подумає Люся, та й колишній також. Я їх не кликала – самі приперлися, нехай приймають мою «гостинність», як є.

– Проходьте, – кинула я і, повернувшись, попрямувала на кухню.

«Цікаво, що у Антона на думці? – розмірковувала я. – Чи є у нього якійсь план? Яка справжня мета цього візиту?»

Наскільки я добре його знала, зараз у мене не було жодного припущення. А моя мета на цей вечір – просто побути поруч з ним, почути його голос, подивитися і його очі, які все ще зводять мене з розуму. А той поцілунок – то взагалі дарунок, на якій я й не очікувала.

У мене тремтіло все: руки, ноги, душа – чи то від хвилювання, чи від збудження. Я з усіх сил намагалася дати собі раду, але виходило не дуже. Я натягнула саркастичну посмішку на обличчя – аби колишній не відчув, що зі мною насправді відбувається. Мені потрібно випромінювати байдужість і легкість, хоча на душі й лежіть півтонни болю.