7. Хімія кохання

Я знову не знала, що робити. Безвихідь накотила другою хвилею, ще сильнішою за попередню. Мій мозок відчайдушно шукав вихід і не знаходив. Мені нестерпно захотілося побачити Антона. Я вже була готова навіть на те, щоб він припхався з цією своєю Люсею.

Схопила телефон, набрала номер – і злякалася. Що я роблю?! Господи, яка ж я дурепа! Натиснула відбій і втупилась невидющим поглядом у стіну навпроти. Адже цей візит нічого не змінить. Це буде повільне розривання моєї душі на дрібні шматочки. Ніщо вже не врятує…

Знову накотила паніка, серце зайшлося в шаленому ритмі. Біль у грудях ставав уже нестерпним. Судомно намацала в сумочці заспокійливе й кинула до рота, не запиваючи водою. Відкинулася на спинку крісла, завмерла і стала чекати, коли подіють ліки. Мені здавалося, що я не в силах навіть підвестися. Якщо зараз не відпустить цей біль, я помру.

Але заспокійливе подіяло. Закони хімії діють залізно. На зміну паніці прийшла тупа байдужість. Я змусила себе встати й насилу залізла у ванну. Відкрила кран із холодною водою й направила струмінь просто на голову. Крижані потоки стікали обличчям, стираючи солоні доріжки сліз. У якийсь момент я відчула, що мене трясе від холоду. Вимкнула душ, загорнулася в рушник і лягла в ліжко. Повіки зімкнулися самі собою. Остання думка, що пропливла в моїй голові, була: «Господи, як же я втомилася!».

Мені потрібен був вихід, і я його відчайдушно шукала. Біль змінювався апатією, на зміну якій приходила ненависть. Я настільки ненавиділа цю дурну курку Люсю, яка зруйнувала моє щастя, що від усього серця бажала, аби вона померла, а Антон знову повернувся до мене. Іншого виходу я просто не бачила.

Я здавалася собі монстром у такі хвилини, але не могла впоратися із собою. Те, що він неодмінно повернеться, здавалося мені само собою зрозумілим. Чомусь я навіть не сумнівалася в цьому, особливо після того дзвінка, коли він пропонував дружити втрьох. Я відчувала, що все ще йому небайдужа. Але чому він все ж вибрав цю Люсю? Це залишалося загадкою, яку ані я, ані навіть, думаю, він сам не могли розгадати.

Хоча одне припущення я мала. Люся була молодша за нього на тринадцять років, заглядала йому в рота і молилася на нього, як на бога. Напевно, йому потрібне було таке поклоніння. Зі мною ж усе було інакше –  у нас з Антоном різниця у віці була лише п’ять років (йому 33), ми були коханцями, друзями, спорідненими душами зі схожими вподобаннями. Напевно, йому цього було замало. Чоловікові не потрібна дружба, йому потрібні покора й сліпе обожнювання. Особливо схильні до цього творчі люди, до числа яких належав мій Антон. Попри всі його інші таланти, він був поетом.

Так, саме його вірші, написані вранці на серветці після нашої першої ночі, звели мене з розуму. Якби я знала, що сльози тодішнього захвату з роками перетворяться на сльози страждань! Я закохалася в нього за одну ніч, прокинулася й зрозуміла, що пропала. Хімія кохання була сильнішою за мене, гормони вирували у крові й паморочили голову. Як же солодко було кохати! І як я тільки прожила двадцять п’ять років на цьому світі, не знаючи, що ж таке кохання? У мене були раніше стосунки, я навіть була заміжня, але ні до одного чоловіка я ніколи не відчувала нічого подібного. Як же мені повернути все, що було між нами з Антоном?..  Мій мозок відчайдушно шукав план «Б», але поки нічого реального в голову не приходило.