1. Міст забуття

Порожній мікроавтобус мчав мов божевільний майже порожньою дорогою. Я була в салоні маршрутки сама. На панелі приладів біля водія електронний годинник показував без чверті дванадцять ночі. Ще трохи, і цей проклятий день закінчиться. День, що став роковим у моєму житті – 02.02.2020. Чорт забирай цю символіку!

Сьогодні зранку на всіх радіоканалах навперебій твердили, що це найщасливіша дата. Можна загадувати бажання – і вони неодмінно здійсняться. Ще зранку я наївно вірила, що нарешті сьогодні все стане на свої місця. І все буде, як раніше… Але не стало. Саме сьогодні все закінчилося.

Саме сьогодні ми розлучилися назавжди. Було так боляче, дуже боляче! Нестерпно боляче, як ще ніколи в житті. Це був глухий кут, з якого не було виходу. Моє кохання різали по живому й перетворили моє серце на криваве місиво. Зараз йому не вистачало сили, щоб робити черговий вдих, а мені здавалося, що кожен його удар може стати останнім…

Я невідривно дивилася на стрічку дороги, що бігла під колеса маршрутки, а з очей безперервно текли сльози, які я навіть не витирала. Водій розігнався не менше сотні. І це називається маршрутка!

«А може, в нього відмовили гальма?» – подумала я.

Але ця думка не налякала, навпаки – якби вони й справді відмовили, а ми злетіли з мосту, яким мчали саме зараз, просто в непроглядну чорну воду річки, я була б навіть рада. Принаймні тоді більше не було б цього нестерпного, роздираючого душу болю. Болю, що знищував мене до останку, усе моє єство ніби вже падало в якусь безодню, кінця якої не було видно. Безодню, з якої не було вороття.

«Ну ж бо, лише один різкий поворот керма праворуч – і все закінчиться», – майнула підступна думка.

Колись давно, коли ми ще тільки почали зустрічатися, а я була закохана до нестями, я сказала Антону: «Я не зможу без тебе жити!». Тоді мені здавалося, що він і є моє життя, що тільки поруч з ним я можу дихати.

А він тоді лише розсміявся: «Зможеш, куди ти дінешся...»

Я навіть уявити собі не могла, навіть на мить, що його не буде в моєму житті… Без нього воно мені не потрібне. Він був для мене всім – моїм життям, моїм коханням і моїм болем, який змінювався ейфоричними митями щастя. Я готова була чекати на нього скільки завгодно, нехай робить що завгодно, нехай зраджує, аби тільки повертався, аби тільки до мене. І він повертався.

А сьогодні я зрозуміла, що більше не повернеться. Ніколи! Бо у Антона з’явилася інша, і у них все серйозно. І я нічого не могла з цим вдіяти. Боротися за нього було безглуздо – свій вибір він уже зробив, і саме сьогодні він озвучив своє остаточне рішення. Я так ненавиділа її, що могла б вбити. Так, справді, іноді в мені підіймалася така хвиля ненависті, що я насправді могла б її вбити – і все стало б, як раніше. Він би повернувся до мене, а я б пробачила… Але я знала, що не зможу цього зробити, адже навіть муху прибити в мене рука не підіймається, а тут людина…

А ще я розуміла, що навіть якби я все-таки вбила її в пориві афекту, це б нічого не змінило. Між нами вже ніколи не буде так, як раніше. А жити так, як останній рік, було вже нестерпно. Миті щастя траплялися настільки рідко серед болю й смутку, що вже того не вартували. І усвідомлення цієї безвиході наповнювало мене таким відчаєм, що життя вже не тішило. Разом не можливо і окремо теж…

«Я не зможу без тебе жити!» – крутилися, мов заїжджена платівка, у голові мої власні слова…

– І що, ти справді хочеш, щоб ми злетіли з мосту? – раптом почула я голос водія й здригнулася від несподіванки.

Я відвела погляд від чорної води річки й подивилася на водія. Наші погляди зустрілися. І тут мені стало моторошно. Я раптом зрозуміла, що водій тримає кермо, а його голова повернута назад у салон. Він не дивиться на дорогу! І це на швидкості понад сотню. Десь у грудях щось стиснулося від страху. Думки думками, але такий несподіваний поворот мене струсонув. Та ці ж прокляті думки знову повернули мене до мого болю, і бажання позбавитися його будь якою ціною, знову накрило холодною хвилею до тремтіння у колінах.

– Так, хочу! – нервово випалила я, намагаючись перекричати ревіння двигуна.

– Запросто! – зареготав водій і різко крутанув кермо.

Автобус смикнувся праворуч, а я інстинктивно вхопилася за ручку крісла перед собою, навіть злякатися не встигла. Інстинкт самозбереження, попри мої дурнуваті думки, спрацював сам по собі… Але маршрутка, притиснувшись на мить до огорожі, що аж почувся скрегіт металу, з мосту не злетіла, а повернулася у свою смугу.