1. Міст через прірву

Мікроавтобус мчав, як божевільний, майже порожньою дорогою, я була в салоні маршрутки сама. На панелі приладів біля водія електронний годинник показував за чверть дванадцяту ночі. Ще трохи, і цей проклятий день закінчиться. День, що став роковим у моєму житті – сьогодні ми з Антоном розлучилися назавжди. Було так боляче, дуже боляче! Нестерпно боляче, як ще ніколи в житті.

– Прощавай, дівчинко! – якось винувато мовив Антон, коли проводжав мене на зупинці. – Сподіваюсь, ти будеш щаслива…

Кожне його слово різало по живому, перетворюючи серце на криваве місиво. Йому не вистачало сили, щоб зробити черговий вдих, а мені здавалося, що кожен його удар може стати останнім…

Але нізащо на світі я не могла дати зрозуміти Антонові, як мені боляче. З останніх сил я примусила себе байдуже посміхнутися.

– Прощавай! Сподіваюсь, вона зробить тебе щасливим! – гордо побажала я і підняла руку, голосуючи на дорозі.

Час був пізній, а мені треба було якось виїхати з цього спального району у чорта на рогах. Дорога була майже порожня, лише час від часу проносилися якісь автівки та вантажівки. Можна було б викликати таксі, але мій телефон розрядився. Антона я просити не хотіла – я більше нічого від нього не хотіла!

Холодний вітер пронизував наскрізь, але я вдавала, що мені не холодно, що мені не боляче, що я не ледве стою на ногах, що підгинаються від відчаю. Я трималася з усіх сил, вдаючи, що я сильна і що мені байдуже.

Коли раптом загальмувала якась зальотна маршрутка, я, не обертаючись, застрибнула всередину неї і впала на сидіння. І лише тут дала волю сльозам.

«Ненавиджу! Ненавиджу його! Ненавиджу її, цю кляту Люсю!» – без зупину крутилося в голові.

Навіщо я взагалі приїхала до нього? На що сподівалася? Щоб почути, що він обрав бути з нею? Я добровільно влаштувала собі тортури, сиділа і слухала, як він повідомляє мені своє остаточне рішення. Звісно, я хотіла почути, що він повернеться до мене. Яка ж наївна! Чому ж так боляче? Краще вмерти, ніж переживати такі страждання!

Я невідривно дивилася на стрічку дороги, що бігла під колеса маршрутки, а з очей безперервно текли сльози, які я навіть не витирала. Водій розігнався не менше сотні. І це називається маршрутка!

«А може, в нього відмовили гальма?» – майнула думка.

Але ця думка не налякала, навпаки – якби вони й справді відмовили, а ми злетіли з мосту, яким мчали саме зараз, просто в непроглядну чорну воду річки, я була б навіть рада. Принаймні тоді більше не було б цього нестерпного, роздираючого душу болю. Болю, що знищував мене до останку, усе моє єство ніби вже падало в якусь безодню, кінця якої не було видно. Безодню, з якої не було вороття.

«Ну ж бо, лише один поворот керма праворуч – і все закінчиться», – поблагала я і навіть сіпнулася до дверей, що були поруч, щоб їх відчинити і вистрибнути, але маршрутку гойднуло, а я впала назад на сидіння.

…Колись давно, коли ми ще тільки почали зустрічатися, а я була закохана до нестями, я сказала Антону: «Я не зможу без тебе жити!». Тоді мені здавалося, що він і є моє життя, що тільки поруч з ним я можу дихати.

А він тоді лише розсміявся: «Зможеш, куди ти дінешся...»

Я й уявити собі не могла, навіть на мить, що його не буде в моєму житті… Він був для мене всім – моїм життям, моїм коханням і моїм болем, який змінювався ейфоричними митями щастя. Я готова була чекати на нього скільки завгодно, нехай робить, що завгодно, нехай їздить, де завгодно, нехай зраджує, аби тільки повертався, аби тільки до мене. І він повертався й не один раз.

А сьогодні я зрозуміла, що більше не повернеться. Ніколи! Бо у Антона з’явилася ця Люся, і у них все серйозно. І я нічого не могла з цим вдіяти. Я настільки зненавиділа її, що могла б убити, якби вона мені трапилася під руку сьогодні ввечері. А Антон би повернувся до мене, а я б пробачила…

Але, що за дурні думки? Навіть муху прибити шкода, а тут людина… Хоча, навіть якби я все ж вбила її в пориві афекту, це б нічого не змінило. У нас з Антоном вже ніколи не буде так, як раніше. А жити так, як останні місяці, було вже нестерпно. Разом не можливо і окремо теж…

– І що, ти справді хочеш стрибнути з мосту? – раптом почула я голос водія і здригнулася від несподіванки.

Я відвела погляд від чорної води річки і подивилася на водія. Наші погляди зустрілися. І тут мені стало моторошно, коли я раптом зрозуміла, що водій тримає кермо, а його голова повернута назад, до салону. Він не дивиться на дорогу! І це на швидкості понад сотню.

Десь у грудях щось стиснулося від страху. Думки думками, але такий несподіваний поворот мене струсонув.

– Так, хочу! – все одне уперто вигукнула я, намагаючись перекричати ревіння двигуна.

– Запросто! – зареготав водій і різко крутанув кермо.

Автобус смикнувся праворуч, а я інстинктивно вхопилася за ручку крісла перед собою, навіть зойкнути не встигла. Інстинкт самозбереження, попри мої дурнуваті думки, спрацював сам по собі… Але маршрутка, притиснувшись на мить до огорожі, що аж почувся скрегіт металу, з мосту не злетіла, а повернулася у свою смугу.

«Він що, псих?!» – злякалася я.