Розділ 11: Неочікувана Допомога

Мої сили танули. Кожен наступний крок давався все важче, а тінь Мисливця здавалася ближчою, ніж будь-коли. Я ховалася у найвіддаленіших куточках міста, харчувалася тим, що знаходила, і спала, де тільки могла. Відчай стискав моє серце, і я вже починала сумніватися у доцільності своєї втечі. Навіщо боротися, якщо кінець неминучий?
Саме в такий момент, коли надія майже покинула мене, прийшла допомога. Я ховалася за сміттєвими баками, намагаючись стати невидимою, коли почула кроки. Моє тіло напружилося, готуючись до найгіршого. Але це були не кроки Мисливця. Це був чоловік, у якого я була на виклику всього кілька днів тому. Той самий, що загадав дивне бажання про свободу. Новий клієнт.
Він обережно підійшов, його обличчя було таким же задумливим, як і під час нашої першої зустрічі. Він не виявляв ані страху, ані огиди, лише якесь дивне співчуття.
«Кіріяль?» — прошепотів він, його голос був тихим, але сповненим щирості.
Я завмерла, не знаючи, чого очікувати. Це був той самий чоловік, який, можливо, став причиною мого нинішнього становища. Я була готова до звинувачень, до звичної байдужості. Але замість цього він простягнув мені пакет.
«Візьми, — сказав він, його очі були глибокими, як нічне небо. — Тобі потрібна їжа. І… безпечне місце».
Я з недовірою взяла пакунок. У ньому були хліб, сир і пляшка води. Прості речі, але для мене, зголоднілої та виснаженої, вони здавалися справжнім скарбом.
«Я знаю, хто ти, — продовжив він, — і я знаю, що ти зараз у небезпеці».
Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти його мотиви. Чому він допомагає мені? Він міг просто пройти повз, як це робили інші. Він міг повідомити про мене Мисливцеві. Але він цього не зробив.
Причина була несподіваною. Він бачив у мені не просто фею, не просто «працівницю» з будинку бажань. Він бачив у мені особистість, гідну співчуття. Він не боявся мене, не відштовхував.
«Я чув про вас, — сказав він, його погляд був сповнений якоїсь дивної мудрості. — Про те, як ви потрапили в неволю. Я знаю, що ви не просто виконуєте бажання, ви самі страждаєте».
Його слова пронизали мене. Ніхто ніколи не говорив про нас так. Ніхто не бачив нас людьми, які можуть відчувати біль, страждання, надію. Для них ми були лише інструментами.
«Я… я розумію, чому ви втекли, — продовжив він. — Я бажав свободи для всіх, хто перебуває у неволі. І я не міг просто стояти осторонь, коли бачив, як ви, одні з тих, хто страждає, перебуваєте в небезпеці».
Він не був звичайним клієнтом. Він був людиною, яка скептично ставиться до Мисливця, до цієї системи контролю, до цієї несправедливості. У його словах не було пафосу, лише щирість. Він бачив у мені не об'єкт для використання, а когось, хто потребує допомоги. І це було несподівано, майже шокуюче.
«У мене є місце, де ти можеш сховатися на деякий час, — сказав він. — Це не багато, але це безпечніше, ніж вулиці. І я можу допомогти тобі знайти відповіді».
Я дивилася на нього, відчуваючи, як мої очі наповнюються сльозами. Вперше за довгий час я відчула не просто страх, а й вдячність. Це була неочікувана допомога від того, кого я вважала лише ще одним клієнтом, ще одним представником світу, що зневажав нас. Але він виявився іншим. І його співчуття стало для мене променем світла у темряві.
Можливо, Стара Фея мала рацію. Можливо, надія не була просто казкою. І можливо, справжнє кохання, або, принаймні, справжнє співчуття, дійсно може змінити світ.