Розділ 3 . Пророцтво старої феї

Я прослизнула крізь старі двері, що вели на горище, і відчула, як пил осідає на моєму обличчі. Повітря тут було важке, насичене запахом чогось давнього, майже забутого. Кожен крок по скрипучих сходах відлунював у тиші, і моє серце стукотіло, як птах у клітці. Я шукала її – Стару Фею, ту, про кого ходили дивні чутки, що вона знає таємниці, які інші давно забули.
Нарешті я побачила її. Вона сиділа серед купи якихось сухих гілок, що колись були, мабуть, квітучими деревами, і світло мерехтливих свічок вихоплювало з темряви лише частину її обличчя, залишаючи решту прихованою. Вона виглядала так, ніби сама була частиною цього горища – давня, мудра і сповнена таємниць.
«Ти прийшла», — прохрипіла вона, і її голос був глибоким, наче шепіт вітру у старому лісі. Я кивнула, відчуваючи, як напруга стискає моє тіло. Я прийшла за відповідями, за правдою, яку, як я сподівалася, вона зможе мені дати.
«Я повинна знати правду», — прошепотіла я, мій голос тремтів, видаючи моє хвилювання. Я шукала щось, що могло б пояснити, чому магія зникла з нашого світу, чому фейрі стали лише легендою, а люди – такими сліпими.
Вона посміхнулася, і ця посмішка була старою, як самі гори. «Правда, дитя моє, завжди поруч. Але не кожен готовий її прийняти. Ти прийшла по пророцтво, чи не так?»
Я сіла на стару запилену скриню, не відводячи від неї погляду. «Мені розповідали, що ви зберігаєте давні знання. Знання про часи, коли світ був іншим».
«Так, дитя моє, — відповіла вона, її очі відбивали мерехтливе світло свічок. — Я пам'ятаю часи, коли магія була невід'ємною частиною цього світу, коли фейрі та люди жили в гармонії, і кордони між нашими світами були лише ледь помітними. Але потім щось змінилося. Люди забули, як бачити. Вони перестали вірити. І магія почала згасати».
Я відчула біль у грудях, слухаючи її слова. Це було те, чого я боялася, те, що відчувала інтуїтивно. Але я все ще сподівалася на щось більше.
«Але пророцтво, — продовжила вона, відкриваючи очі і зосереджуючись на мені, — воно завжди було з нами. Заховане в серцях тих, хто пам'ятає, хто відчуває відлуння минулого. Воно говорить про відродження магії».
Моє серце забилося швидше. Відродження? Це було те слово, яке я так прагнула почути. «Відродження? Але як?»
«Через справжнє кохання, — вимовила вона повільно, і її слова, здавалося, зависли в повітрі, наповнюючи його невидимою силою. — Кохання, яке вийде за межі людського та фейрі. Кохання, що не знає кордонів, не визнає відмінностей. Кохання, що здатне зцілити рани, завдані часом. Кохання, яке є настільки чистим, настільки потужним, що здатне розтопити кригу невіри, що скувала цей світ».
Я дивилася на неї, відчуваючи суміш подиву і глибокого скептицизму. «Кохання? — повторила я, і це слово прозвучало дивно, майже чужо. — Але ж... це просто казка».
Вона посміхнулася. Її усмішка була сповнена знання, яке мені було недоступне. «Казка, — підтвердила вона. — Але казки, дитя моє, це не просто вигадки. Це відгомін істини, захований у символах, щоб його могли знайти лише ті, хто готовий відкрити своє серце. Пророцтво говорить, що це кохання з'єднає два світи, людський і фейрі, і їхнє злиття дозволить магії знову розквітнути. Воно пророкує, що народиться дитя, що нестиме в собі кров обох світів, і що ця дитина стане ключем до відродження».
Я відчувала, як її слова проникають у мою свідомість, але мій розум опирався їм. Це все здавалося занадто неправдоподібним, занадто казковим.
«І ти, Кіріяль, — продовжила вона, її голос став тихішим, але водночас більш наполегливим, — ти є частиною цього пророцтва».
Я широко розплющила очі. Це було занадто. «Я? Але як? Я ж… я просто людина».
«Ти більше, ніж просто людина, Кіріяль, — мовила вона, і в її словах бринів давній секрет. — Твоя душа несе в собі відлуння давнини. Твоя кров має відгомін, який я відчуваю. Ти ще не розумієш, але в тобі є іскра, яка може розпалити полум'я».
Вона простягнула до мене свою зморщену руку, і її кінчики замерехтіли легким, ледь помітним сяйвом. Моє серце пропустило удар.
«Не віриш? Це твоє право. Але пам'ятай мої слова, коли прийде час. Коли ти зустрінеш те, що змусить твоє серце битися по-іншому, коли побачиш світ очима, що бачать більше, ніж просто реальність».
Я мовчала, мої думки метушилися. Це було розчарування. Я прийшла за конкретними відповідями, за магічним рішенням, а отримала лише туманне пророцтво про кохання. Це здавалося таким… непрактичним.
«Це звучить як казка, — знову промовила я, але цього разу в моєму голосі було менше скептицизму, і більше, можливо, подиву. — Просто красива історія».
«Так, дитя моє, — погодилася вона, — це може здаватися казкою. Але найглибші істини часто ховаються в казках. Світ, в якому ми живемо, сам по собі є найбільшою казкою, якщо ти навчишся її читати. І пам'ятай, кохання, справжнє кохання, це не просто почуття. Це сила. Це магія. І воно може змінити світ».
Я піднялася, відчуваючи дивну суміш розчарування і якоїсь нової, незрозумілої надії. Вона не дала мені конкретних відповідей, не відкрила таємних заклинань. Вона дала мені лише пророцтво, яке здавалося надто неймовірним. Я вийшла з горища, залишивши за собою пил і запах давнини, і знову опинилася в знайомому світі, де магії не було. Але її слова, як дрібні камінчики, вже почали осідати на дні моєї душі. Можливо, це і була просто казка. Але щось всередині мене шепотіло, що я не зможу її забути. І ця крихта надії, така маленька і тендітна, вже почала тліти всередині.