Розділ 34: Тонка межа

Артем і Еліна опинилися в незнайомій кімнаті. Вона була круглою, стіни вкриті дзеркалами, які показували їхні відображення — перекручені, спотворені, ледь впізнавані. Світло лилося згори, але його джерело було невидимим. Їхні тіні зникли, як і звичне відчуття простору.

— Де ми? — прошепотіла Еліна, тримаючись за Артема. Її голос звучав майже безглуздо в цій дивній акустиці, ніби кімната ковтала звуки.

— Я не знаю, — відповів він, озираючись. Книга зникла, а разом із нею і відчуття її тяжіння. — Але здається, ми пройшли якийсь тест.

Раптом з одного з дзеркал почала проявлятися постать. Вона здавалася водночас знайомою і чужою. Це була молода дівчина в білому вбранні, з довгим темним волоссям, яке майже торкалося підлоги. Її очі були неприродно великі й чорні, немов поглядали крізь душу.

— Ви зробили вибір, але це лише початок, — сказала вона тихим, але чітким голосом.

— Хто ти? — запитала Еліна, відчуваючи, як мурашки пробігли її тілом.

— Моє ім’я вже давно втрачене, — відповіла дівчина. — Але ви можете називати мене Амалія.

Артем зробив крок уперед, стискаючи кулаки.

— Амалія? Що це за місце? І чому ми тут?

Дівчина повернула голову, її рухи були майже механічними.

— Це межа між вашим світом і світом книги, — пояснила вона. — Місце, де ваші страхи і ваші бажання переплітаються. Тут немає часу, немає правил. Тільки правда.

— Правда? — перепитала Еліна. — Яка правда?

Амалія підійшла ближче, і дзеркала навколо них почали мерехтіти, показуючи сцени їхнього життя. У кожному зображенні вони бачили себе: щасливими, злими, розбитими. В одному дзеркалі Еліна тримала на руках дитину, а Артем стояв поруч, усміхаючись. У наступному — вони стояли спиною одне до одного, розділені прірвою, що палахкотіла вогнем.

— Правда в тому, що ви можете обрати, як закінчиться ваша історія, — сказала Амалія. — Але кожен вибір має свою ціну.

Еліна зупинилася перед дзеркалом, де вона бачила дитину, і її серце стислося.

— Це може статися? — запитала вона, майже шепотом.

Амалія нахилила голову.

— Можливо. Але тільки якщо ви готові віддати частину себе, щоб отримати це.

Артем, стоячи перед іншим дзеркалом, побачив сцену, в якій він був один. У його очах була порожнеча, а руки були в крові. Він здригнувся.

— А якщо ми відмовимося? Якщо ми просто хочемо вийти звідси?

Амалія підняла руку, і дзеркала знову засяяли, поглинаючи сцени.

— Тоді ви повернетесь у свій світ, але без шансів змінити те, що повинно статися. Ви залишите все так, як є.

— А якщо ми продовжимо? — запитала Еліна, повертаючись до Артема.

Амалія злегка усміхнулася, але в її усмішці було більше смутку, ніж радості.

— Якщо ви продовжите, книга відкриє вам наступну главу. Але попереду на вас чекають нові випробування. І кожен крок вперед буде болючішим за попередній.

Еліна подивилася на Артема, їхні погляди зустрілися.

— Ми вже так далеко зайшли, — сказала вона. — Ми не можемо зупинитися зараз.

— Але якщо це пастка? — заперечив Артем. — Якщо книга просто грає з нами?

— Ти боїшся? — тихо запитала Еліна.

— Боюся втратити тебе, — зізнався він.

Амалія дивилася на них, її очі блищали в темряві.

— Зараз вибір за вами. Двері до повернення вже відкриті. Але якщо ви хочете знати, що буде далі, вам доведеться піти вперед, не знаючи, чим це закінчиться.

На підлозі перед ними з’явилися двоє дверей: одні були чорні, немов ніч, інші білі, залиті яскравим світлом.

— Чорні двері ведуть до істини, але з нею ви втратите частину себе, — сказала Амалія. — Білі двері повернуть вас додому, але ви ніколи не дізнаєтеся, чи могли змінити свою долю.

Еліна знову глянула на Артема.

— Ми разом вирішимо, — сказала вона. — Як завжди.

Він кивнув, стискаючи її руку сильніше.

— Разом.

Вони підійшли до чорних дверей, відчуваючи, як холод заповзає під шкіру. Вони вдихнули одночасно і зробили крок у темряву.