Травинка прокинулась рано.
Над верхівками ялиць якраз заливався рум’янцем світанок.
Вона розплющила свої зелені очі, які за кольором нагадували молоду весняну траву, та неголосно позіхнула, втягуючи у себе запах ранкової осінньої прохолоди і диму.
Мавка поморщилась принюхуючись. Дійсно, з-за самісінького краю лісу долинав запах чогось смаленого.
- Так тхнуть неприємності, - часто говорила її сестра-русалка. І зараз дівчина не могла не погодитись із цими словами.
Травинка неохоче підвелась, згрібаючи невелику купу опалого листя, та знову зробила глибокий подих нахмурившись. І справді! Тхнуло смаленим.
Дівчина втомлено глянула на листя і зітхнула. Їй так хотілось спати!
Вона все-таки зручно вмостилась і заплющила очі, пірнувши у м’яку постіль із головою. Її зелене волосся змішалось із зеленню дерев, годі було розібрати де починається ліс, а де сама Мавка. Однак сон не йшов до неї, та лиш марно намагалась заснути. Нав’язливий запах тривожив її.
Мавка незадоволено примружила свої великі смарагдові очі, почухала кирпатий ніс і голосно чхнула. Звук луною пройшовся по лісу, лякаючи ворон.
- А би тебе Ох вхопив! Не дадуть виспатись! – сердито пробурмотіла вона, знову підводячись зі свого ліжка. Її очі знову широко розкрились, щойно вона побачила велетенський клубок диму, який насувався на неї.
- Ти ба! – сказала дівчина незадоволено спостерігаючи як ця темна хмарина торкає її за білу сорочку.
Цікавість у Мавці все-таки перемогла. Вона безшумно пішла у той бік звідки долинав запах диму.
Осіння роса приємно холодила босі ноги. Раніше дівчина опустилась би на траву і зібрала би кожну її краплинку, щоб потім зробити із неї собі намисто, яке буде виблискувати на сонці, однак зараз Травинку мучила цікавість, куди приведе цей темний клубок.
Зелені ялиці застигли у задумі. Дівчина з радістю постояла би біля них і послухала як з ними шепочеться Вітер. Вона любила підслуховувати їхні розмови. Вітер часто говорив із нею про все на світі, однак сьогодні він чомусь мовчав. Мовчали і ялиці.
Мавка відчула себе самотньою. На душі досі було тривожно.
Йшла повільно. Іноді кроки збивались і тоді вона тихо наспівувала. Її пісня була нечутна людському слуху. Можливо люди легко могли б сплутати пісню Мавки із жебонінням струмка або із коливанням трави на вітрі.
- Ти ба! – хмикнула дівчина. Знову той Вітер!
Ліс мовчав і Травинка ніяк не могла зрозуміти цю несподівану тишу.
Вона добре пам’ятала, коли настає світанок – дерева поволі починають прокидатись. Вони потріскують своїми могутніми гілками, перешіптуються між собою, а потім довго і гучно співають, направивши свої зелені листки уверх аби бути ближчими до сонця. З настанням вечора вони впадають у сон, де їм сняться сни про денне світло і тепло. Сьогодні ж, дерева стояли задумані, мовчазні, і жодна ялиця навіть і не подумувала завести із нею розмову про сонце.
Вона зупинилась прислухаючись. Так і було. Мовчання.
Звідкілясь долинуло потріскування і величезний клубок темного диму підкрався до неї наче хижий звір. А потім дівчина знову голосно чхнула від запаху смаленого і кинулась у той бік.
Мох під ногами швидко закінчився, як і закінчилась трава. Босі ноги напнулись на тверду темну землю і Травинці відразу ж стало неприємно. Вона знову поморщилась.
Мавка вийшла із лісу і тепер здивовано оглядала знайому місцевість, яка тепер їй видалась якоюсь неправильною. Вона з цікавістю оглянулась довкола ніяк не відаючи, що такого неправильного тут може бути. І тут її погляд наткнувся на величезне зрубане дерево, у котрому із жалем впізнала старого крислатого дуба. Він був іще зелений. Листочки хворобливо скрутились, а жолуді довкола дрібно обсипались встелюючи собою дорогу.
Неподалік горіло велетенське вогнище, у якому жалібно скреготіло тонке гілля. Рум’яний світанок здавався майже непомітним через величезний стовп диму, який здіймався вгору.
Дрібне крильце попелу наче метелик випурхнуло із багаття і підлетіло прямісінько у білосніжні руки Мавки. Метелик жалібно затріпотів своїми вогняними крильцями і відразу ж загас у її руках. Травинка нахмурилась.
Позаду неї почулося тонке схлипування.
Дівчина озирнулась.
Там, на пеньку від зрубаного дуба, сидів Перелесник. Його темне волосся було скуйовдженим, а під чорними як ніч очима застигли прозорі доріжки від сліз. Плечі хлопця тремтіли і Мавка зрозуміла, як тому боляче. Колись цей дуб, був улюбленим місцем для нього, а тепер же, вона сумно кинула погляд на зрубане дерево, тепер дуб зрізали.
- Що сталось? – запитала вона, присідаючи поблизу на зеленкувату осінню траву і допитливо дивлячись смарагдовими очима на нього. Той похитав головою у розпачі і пробурмотів крізь сльози:
- Люди.
Мавка зітхнула. Їй стало жаль Перелесника.
Врешті, коли здавалось Перелесник виплакав усі свої сльози, та сонце почало не по-осінньому припікати, вона рішуче піднялась із трави і підійшла до дуба. Мавка ніжно погладила закручені листочки, шепочучи слова жалю та схилилась над доріжкою жолудів, збираючи у руки найміцніші і найздоровіші із них.