Розділ 2

Зоя по суботах допомагала батькам прибирати  в готелі для людей і готувати суботні дні були працьовитими до обіду потім перерив.
Вона любила допомагати батькам звісно робота була з музикою щоб цікавіше було і це не набридало.
В дзвінок подзвонили люди прийшли ночувати.
-Зоє піди будь ласка прийми- попросив батько який мив вікно на третьому поверсі а Зоя мила підлогу.
Дзвінки були по всіх кімнатах і коли хтось приходив можна було почути.
Дівчинка зразу ж вибігла на перший поверх і біля столу чекали четверо людей.
Чоловік з дружиною яка тримала за руку маленьку дівчинку віком сими а ззаду був хлопець доволі таки вродливий, в чорному одязі, та чомусь був ніби в тіні.
Аби прийти до тями Зоя похитала голову і підійшла аби їй прийняти.
-Добрий день, вибачте за затримку.
-Нічого-спокійно відповіла жінка вона мала приємну усмішку, світле волосся заплете в косу.
Коли вони заповнювали, що треба мала бігала по великій території а хлопець так і стояв за батьком.
-Отже, в нас вільні кімнати на чотири людини є  другий поверх кімната п’ятнадцять-Зоя дала чоловікові ключа чомусь він як і  син були мовчазними.
-Дякуємо-приємна усмішка знову була в жінки і ця усмішка з’явилась в Зої-Ходім Софіє-звернулась жінка до дівчинки яка зразу підбігла до мами.
Та Зої більше хлопець зацікавив чому він ховається?.
Коли вони ішли до своєї кімнати він запхав руки в кишені штанів і глянув швидко на Зою, та виглядало це мов би сповільнена зйомка.
Тато підійшов значить завершив і був змученим як завжди після прибирання номерів, та був радий тому, що це була його мрія.
-Як все пройшло?- видихнувши і сівши на канапу спитав батько.
-Добре, це була сім’я з чотирьох людей я дала їм другий поверх-витиравши стіл казала дівчинка.
-Гаразд…-тато перезирнувся і по цікавився-А де Олеся?.
-Мама поїхала по продукти.
Він кивнув.
-А Степан, що робить?.
Її молодший брат майже нічого не робив в готелі- дому лиш бешкетував, та він з нехотя допомагав інакше його карали і закривали в кімнаті.
Юрій тато Зої видихнув хотів встати, та доньки вже підійшла до синьої канапи.
-Допомагав мені на першому поверсі приносив воду для миття, пилюку забирав.
-Зрозуміло-промовила Зоя опустивши голову додолу, та потів з усмішкою підняла і почала лоскотати тата.
Той пручався.
-Годі Зоє Г-оді.
Тут прийшов Степан і також приєднався.
-Битва лоскотань!.
Всі сміялись без упину.
-Ну гаразд, гаразд-виходячи з лоскотань дітей Юрій радісно пішов працювати.
Він не знає спокою крім неділі.
Зоя хотіла це виправити так здуріти можна якщо вічно працювати.
Брат вчився онлайн у своїй кімнаті а Зоя читала в своїй. Її кімната була творчою, то картини висіли, то книги на парті стояли тридцять з чимсь штук. 
Вона полюбляла творити малювала може не дуже коли сама, та з мамою краще виходило.
Коли вона гуляла по подвір’ю думала про того парубка, що за тим чоловіком був ця сім’я буде в готелі як мінімум три місяці так, як їхнього будинку не стало через ракету.
-Може заговорити?-сама собі сказала Зоя-Ні, не гарно втручатись в особисте життя тим паче гостей.
Зимою вона лягала на сніг і думала навіть коли холодно майже не хворіла, так, що на трохи лягала і вдивлялась просто в небо в своїх думках.
-Привіт.
Зоя здригнулась звідки лунало?.
-Хто тут?-вставши і озирнувшись спиталась дівчинка.
З засніжених дерев вийшов хлопець той який ховався мов тіні.
На ньому була: чорна коротка куртка, сірі зимові чоботи, чорна шапка з хвилястим білим візерунком.
-Це, ти-заспокоїлась Зоя.
-Ти мене бачила?-якимсь не зрозумілим голосом говорив хлопець.
-Так навіть якщо ти був в чорному на тебе трохи світло світило.
-Трястя-лайнувся парубок в куртку.
-А чому ти за татом як маленький ховався.
Той копнув сніг ніби там щось не приємне було і трохи підійшов до Зої.
-Боюсь спілкуватись в живу в соцмережах краще.
-І мені, та…-дівчинка закусила нижню губу і також трохи підійшла не впевнено до парубка-Та я пробую говорити з дітьми які приїжджають сюди.
-Зрозуміло- лиш сказав парубок-А ти давно живеш тут?.
-Так з чотирьох років через те, що батьки з своїми друзями сварились і щоб я сварок не чула поїхали сюди і татова мрія здійснилась і я з природою в тиші можу бути.
-Ясно… ну сварки все є-парубок приперся  на дерево і слухав.
-Так, та батьки н хотіли, щоб я…. була нервовою а мала позитив-пояснила не впевнено Зоя-Так іноді я кричу, сварюсь з ними, та не часто.
-В курив я майже все сварюсь того, що-він задер голову на верх-Того, що батьки також вирішили тут жити не в вас а десь хочу сказати, що вони мене від друзів забрали в вісімнадцять в батьків тут робота нова з’явилась тим паче, що наш будинок зруйновано.
-Співчуваю я друзів не мала крім сім’ї а про наш будинок… ну як наш будинок- вона трохи засміялась- Я 4 роки жила в селі іноді в місто їхала.
Зоя  сіла знову на сніг і майже не плакала не вже вона пропустила щось цікаве там в місці?.
Звісно їй не сидиться на місці і їй вже двадцять  батьки мусять відпустити її хоча б на тиждень.
-Ну о к  я мабуть піду…-хлопцю стало ніяково він не знав як на таке реагувати тому рушив  до номера.
Зоя  заспокоївшись витерла сльозу яка була і пішла до себе, та закрилась а на двері поклала табличку «Не турбувати!».
Вона часто була в своїх думках іноді й два дні.
Звісно гуляла, та ні з ким не розмовляла лиш кивала.
Та, вона заспокоїлась і вдивлялась на місяць який був на небі, та любувалась.