Глава 10

Вівторок.

Сьогодні я як завжди встала, та почала збиратись у школу.  Не спала я майже всю ніч. Може поспала годину - півтори.  Тому що я думала... Що зі мною не так? Мені Домбісаєв зробив в цей раз, дуже боляче. Він цілувався зі мною, якусь повагу проявляв. А я дурна, повелась на його гру. Все було заради бувшої. Але найняти амбалів, які мене ледь не вбили... Щоб покрасуватись перед бувшою... Це занадто. Ще й не мати ні стида ні совісті, набрехати мені, моїм батькам. Що він мене врятував? Геніально! Герой. Чесно я думаю що навіть найкраще було б, якщо ті амбали мене добили до смерті. Щоб того козла ніколи не бачити. Та забути його назавжди!

Даремно я Ліну не послухала. Ліна казала, що йлму лиш потрібна Жанна. І він отримає те, чого він хотів. А я лиш з нею погоджувалась, щоб не злити її. А сама вірила, що мої почуття до нього опинились взаємними. Яка ж я дурепа!

Мені страшно йти в школу. Там знову він буде. І я не знаю, як у цей раз він над мною посміється, принизить,вдарить... Але я дуже рада що вже травень, ще кілька тижнів і я його більше не бачитиму.

Все - такий я зібралась з думками. Та плюнула на нього. Він не посміє правити моїм життям. Що хочу, те й роблю. І мені всерівно що він мені там буде в слід говорити. Я буду просто ігнорувати. 

За годину, я вже стою на зупинці. Ліни сьогодні нажаль знову не буде. Я ще й планую їй сьогодні ввечері розповісти все про... Ту ситуацію... Але тільки ввечері.
А зараз я просто їду у школу. І мені байдуже що там може відбуватись.

За кілька хвилин я вже опиняюся у школі. Та крокую на другий поверх. Дорогою зустрічаю Даміра. Та він мене проводжає до класу. Ми базікаємо на різні теми, помало крокуючи. Але в одну мить, я замовкла.

Я побачила Домбісаєва... Він стояв у підсобці, в якій відчиненні двері. Та цілувався з Жанною. І видно що він це спеціально робить. Щоб перед мною покрасуватись. 

- Ходи швидше.- Квапливо та тихо, кажу я Даміру.
- А що таке?
- Ем. Просто... Мені потрібно підготуватись до уроку.
- А ну тоді добре. А що у тебе першим уроком доречі?
- Астрономія.

Ми з прискоренним темпом йшли до мого класу. Я навіть не дивилась назад. Бо боюся побачити там Женю. Але в одну мить мені було не комфортно, ніби хтось з мене погляду не зводить. Я обертаюсь назад, і бачу його... Дивится на мене. Злий ревнуючий та одночасно байдужий погляд. Аж мурахи по шкірі пішли. Тому я швидко обернулась до Даміра. Попрощялась. Та зайшла у клас... 
***
Прошло 5 уроків.
Майже весь шкільний день пройшов надиво спокійно.  Той бовдур до мене не чіплявся, та не переслідував. Але є одне але...
Якщо він мене сьогодні переслідував, то тільки поглядом. Коли я була одна, в погляді тільки якийсь спокій, та водночас байдужість. А от коли я з Даміром... В погляді злість і ревнощі. Здається що мить, і він зірветься і щось зробить Дамірові. Але на щясття цього не сталось...

І тут я згадую що нам на репетицію йти! О господи, тільки не це. Я не хочу з тим бовдуром в притик стояти. І всеодно, що ми з ним колись цілувались. До того ж як він там казав? Все фіктивно? Ну ось.
Лишилось надіятись тільки на те, що він відмовився танцювати зі мною. Але в глибинах серця, я цього дуже не хочу...

Але якщо він відмовився, так навіть краще! У даміра якраз пари не має. А з ним я більше хочу провести свій випускний, ніж з тим. Напевне... 

Виходжу на шкільне подвір'я. Бачу Даміра, який завис у телефоні. І вирішаю підійти до нього.
Ми базікаємо хвилин 15. Поки не прийшла Олена Олександрівна.

- Даміре. Ти так і не маєш пари?
- Нажаль ні.
- Пішли, я буду твоєю парою.
- Так ти ж танцюєш з Домбісаєвим?
- Я відмовлюсь.

Я підійшла до нашої хореографа, та стояла та шукала музику, поки всі ставали у свої пари.

- Олено Олександрівно, доброго дня. Можна відмовитись танцювати з Домбісаєвим? Я хочу бути з Даміром. У нього якраз пари не має.

- Доброго дня. Чому ти так різко, та неорганізовано це рішила? Ви ж іже вписані у список. Я звісно можу Домбісаєва викреслити. А він то згоден? Доречі, де він?
- Гадки не маю. Так він згоден. Викресляйте.
- Дивись. Якщо я викреслю, то вже нічого не можливо поміняти.
- Чудово, викресляйте.
- Все, йди до Даміра.
- Щиро дякую.

Я радісно біжу до Даміра. Підбігши, повідомляю що ми тепер у парі. Та за мить ми вже стоїмо у своїй позиції.

- Я не зрозумів!

Чую знайомий голос. Та розвертаюсь на нього.

- Чому Ільницька у парі з Вендерським? Я ж з нею танцюю. Якого біса він там робить?
- Женю! Я тебе не розумію! - Вигукує хореограф. - Ви ж відмовились танцювати.
- Ми? Відмовились?
- Так. Щойно Кіра підійшла та відмовилась від партнера, і повідомила що ти згоден.
- Не згоден я. Нехай той чахлик йде куди по далі. Я з кірою танцюю.
- Женю! Я не можу нічого змінити! Я вже викреслила тебе! Все. Ти не танцюєш.
- Олено Олександрівно. - Домбісаєв підійшов до неї, та щось сказав. Не знаю що, чутно було погано. 
- Дамір, все тебе викреслено. Женю, йди до Кіри.
- Що? Я не буду з ним танцювати!
- Кіро! Не влаштовуй мені тут суперечок. І так багато часу пройшло. А нам ще танцювати.

Женя йшов до мене переможним кроком. На обличчі сяяла зла та хижа посмішка. Від якої мені чомусь стає страшно.
Женя підійшов до мене майже в притул. Схопив мене за талію, та взяв мене за руку.
Я в той час прикривалась байдужісттю. Та імітувала неприязнь. Але можна сказати що і не імітувала. Мені стало ніяково перед Даміром. І взагалі, де у нього совіть? Вчора мене настільки образив, що я ні з ким до вечора не говорила, та ревіла. А сьогодні командує мною і танцювати проситься зі мною.

- Хах, Ільницька. Думала так легко позбавитися мене? - Каже і водночас, ми крушляли у танці.
- Я це реалізую. Повір мені.
- Ну ну! - Сарказм.

Після години цього катування, нас відпустили. Женя відійшов від мене та пішов геть.
Ну і добре.

Я підійшла до Даміра. Та в першу чергу вибачилась за вчинок Домбісаєва, розповіла йому в чому справа. І він мене рішив проводити до дому.

Ми йшли помало. Базікали. Дорогою він купив мені каву. Та я йшла щяслива, забувши про вибадок з тим бовдуром.

- Я не знаю чому він так поступив! Вчора він мене настільки образив... І в нього є совіть таке витворяти..
- Бовдур він. І що йому від тебе потрібно? Ти ж йому взагалі нічого не робила. А він так з тобою...
- Не знаю Даміре...
- Ей ну ти чого! - Сказав він, коли почув тихий схлип. - Найшла за кого перейматись. Він і твого пальця не вартий. 
- Дякую тобі за підтримку.

Ми йдемо та базікаємо. Я п'ю свою каву. Та крайом ока помічаю що біля нас зупинилась автівка. Одразу розуміючи хто то.

- От ти де! Забула що я тебе завжди підвожу до дому? - Вигукує Домбісаєв виходячи з машини.
- Що ти тут робиш? - Роздратовано кажу я.
- Тебе шукаю, в машину сіла.
- Якого біса ти постійно лізеш? - Вигукнув Дамір.

Женя його окниув злим поглядом, даючи зрозуміти щоб той краще мовчав.

- Ох, що це? - Бридко сказав Домбісаєв, взявши мій стакан з кавою. Та викинув. - Я тобі кращу куплю. Сідай у машину.
- Домбісаєв! Я не сяду. Відчепись від мене.
- Кіро! Ти пам'ятаєш що ти всерівно опинешся у салоні.
- Дістав! - Гаркнула я. Та сіла у салон.
За мить там і він опинився. Та мовчки завевши машину, спрямував до дому... Надіюсь що до мого. Але мені всеодно. Він все сказав. І я вче сказала. Більше говорити я з ним не хочу. Хоч у мене до нього мільярд питань...