Глава 9

- Сідай. 
- Я не буду сюди сідати! Я хочу до дому! - Вигукую я з обуренням.
- Чудово! Все мені розкажеж і я тебе відвезу до дому.
- Я тобі вже все розповіла! Нам не має про що говорити Женю!
- Кіро! Тобі не набридло вдавати? Ти ж затримуєш сама собі час. Поки ти мені все не розкажеж, я тебе з квартири не випущу!
- Не випускай. Я з вікна стрибну. - Провокую. Насправді я стрибати і не збираюсь. Я ще не дожила то того щоб стрибати з 18 поверху.
- Ага, вже. Кіро! Ти ж знаєш мене, я не відпущу тебе. Тож в твоїх інтересах, не морочити мені голову, а розказати мені все.
- Домбісаєв! Я вже все тобі сказала!
- Чому плакала?
- Тому що мені прикро.
- Через те що я тоді обійняв Жанну?
- Та мені всеодно на твою Жанну! Мені прикро через те Домбісаєв, що ти сидиш на двох стільцях!
- В якому сенсі?
- В прямому Домбісаєв! Мені прикро за те, що ти мене "врятував" заради бувшої! Найняв тих амбалів, щоб мене ледь не вбили! Щоб зробитись героєм в інтересах своєї вже не бувшої дівчини. 
- Що за маячня? Хто тобі це сказав?
- Домбісаєв, не клей з себе дурня. Я вже не настільки дурна, щоб самій не додуматись що ти зробив.
- Кіро! Ти хоч чуєш, що верзеш? Ти думаєш, я насправді би найняв амбалів, які тебе ледь не вбили, щоб покрасуватись перед бувшою?
- Ти так і зробив!
- Ох. Кіро...- Підходить впритул до мене та обіймає.
- Ти що робиш?  Відпусти мене! - Вигукую.
- Ні, не відпущу. Не хочу. Кіро, пообіцяй мені, що ми зараз сядемо і ти мене не будеш перебивати, а вислухаєш.
- Добре, обіцяю.

Він мене через секунд 20 все таки мене відпускає. І він це навмисне робить, знає що мене тільки таким чином можна остудити. Тому коли він мене відпустив, запитав:

- Ну що, ти заспокоїлась? Чи ще раз обійняти? - Усміхається.
- Не потрібно. - Байдуже кажу. Та сідаю на ліжко.

Він сів навпроти мене. Та почав розказувати все що робив в той момент. Та з таким виразом обличчя, наче справді все так і було.

- Дивовижно... Я вірю... Вірю в те, як ти вмієш гарно брехати і не червоніти.
- Що?
- Ти думав що я в цю дивовижну історію справді повірю?
- Тобто, ти гадаєш що я це все вигадав?
- Господи! Домбісаєв! Я ніколи тобі більше вірити не збираюсь. Годі вигадувати байки про той благородний "порятунок". Годі! Я знаю як ти до мене відносився всі роки мого життя. І розумію, що рятувати ось так. Як ти там говориш "від насильників" ти не будеш. Ти до мене відносишся як до дворняги. І не міг бути благородним, за секунду поміняти ставлення та одразу ж мене рятувати і переживати за мене. Не міг. А ще... - Не встигаю договорити як мене перебиває Женя.
- Досить! Знаєш, після того як ти мене опустила нижче плінтуса, у мене не має бажання перед тобою виправдовуватись, щось доказувати, переконувати. Я цього робити не буду. Мені набридло тебе переконувати. 
- Ну от і добре. Їдь до своєї Жанни, з нею роби що хочеш.
- А знаєш? Поїду. Хоч вона ніколи мені не везре маячню. Не ревнує. І взагалі, вона моя дівчина, і я її кохаю. Гадки не маю чому за тобою бігаю. 
- Теж гадки не маю. У тебе дівчина є. Он за нею і бігай. Чому взагалі ти мене вибрав побути дівчиною на вечір? Невже так хотілось щоб мене твої амбали відлупцювали?
- Останій раз скажу. Мені не було потрібго щоб тебе хтось бив, якби не я ти б взагалі там трупом лежала.
- Краще трупом лежати, ніж з тобою говорити.
- Взаємно, Ільницька.
- Так чому саме я?
- А й справді чому? Он скільки дівчат гарних було! Всі вродливі, гарні, привабливі. А ти? 

Я промовчала від несподіванки. Яка ж ти сволота Домбісаєв.

- Не вродлива... Не приваблива... І не така й гарна! Хто ти? Хм... Напевне ніхто... Ніхто до тебе симпатизувати не буде... Ніхто з тобою зустрічатись не буде... Ніхто тебе кохати не буде... Ніхто кіро! Ніхто! Ти нікому не потрібна. Зрозуміло?
- Не зрозуміло. - Більше нічого не кажу, тільки прямую до двері. - Відкрий. - Кажу тому бовдуру.
- Розвертайся, та йди геть. І не думай, що я з тобою навіть думав щось серйозне влаштовувати. Все фіктивно. І те я ледве витерпів.

- Взаємно. Якби не гроші, я б до тебе не підійшла.
- Ага, а ревнуємо ми так, просто? 
- Хто? Я? Тебе? Не сміши мене, було б до кого ревнувати.
- Посмієш її ще хоч раз образити!
- То що?
- Йди геть потворо! І тільки спробуй до мене тепер підійти! 
- Вже. - Я розвертаюсь та йду геть. В голові купа думок. Від яких мені стає погано у серці. Невже я настільки погана? Невже я на стільки не гарна? Я жахлива? 

Поки йду, не можу стримати сліз від болю. Він єдина людина яка мені робить на стільки боляче, що жити не хочеться. От чому мене до нього тягне? Він показав який він справжній! Все! І цього мало бути достатньо. Але дідько! Чому я його досі кохаю?..