Глава 8

Відлежавши 14 днів під крапельницями у лікарні, мене нарешті виписали. Так що я вже вдома. Поки у школу не йду. Просто роблю домашнє завдання.  Тому що лікар наказав по меньше рухів та по більше лежати. Тому до школи я піду вже а понеділок. Тобто через 2 дні.

За весь цей час що я перебуваю вдома. До мене майже кожного вечора приходить Ліна. І ми базікаємо на різні теми. Вона розказує в основному про Кирила. Доречі вони стали парою та тепер зустрічаються. Я дуже за них рада. Що Кирило нарешті зробив правильний вибір. І вони нарешті разом. Але мене бентежить лише одна думка і лише про одну людину...

За весь час що я лежала в лікарні Женя прийшов лише 3 рази... Я звісно дякую що він про мене піклується але... Я розумію що то все до біса, не заради мене! А Жанни. Так я ревную. Так. Я з цим згідна. Я просто розумію, якби не його бувша. Він би мене не рятував. А досі б ображав. Чесно, за таку допомогу і дякувати не має бажання. Сидить зараз людина но двох стільцях. Цілується зі мною, а зустрічається з іншою. Рятує мене, переживає, піклується, а зустрічається та кохає її! 
Господи, як боляче усвідомлювати що ту людину яку ти кохаєш з першого класу, просто робить вигляд що піклується про тебе та має якісь почуття, заради бувшої! Ненавижу його!

***
Сьогодні я нарешті йду у школу. Але сумно, сьогодні Ліна прийти не зможе. Тому сьогодні я йду до школи одна. Мама мене не дуже хотіла відпускати, але за вказівками лікаря вже все можна. Навіть на тренування ходити, але фізичне навантаження має бути поступовим. Тому сьогодні я і на тренування йду. Загалом я рада. Тож йду збиратись.

Приймаю душ та сушу волосся. Сьогодні з волоссям нічого робити не буду. Просто розчешу та залишу як є. 
Сьогодні одягнути знову хочу сукню. Вибір впав на лілову сукню з відкритою спиною та рукавами ліхтарик. Ну що сказати? Обожнюю сукні!
Сьогодні вирішила не фарбуватись. Не завжди люблб це робити, для шкіри погано. Тим більше, у мене всі поранення ще не загоїлись. Тож йду без нього.

Попрощавшись з мамою, виходжу з квартири. Надворі ясно та навіть трохи спекотно. Я крокую до зупинки. Де сіла на свою маршрутку та роїхала у школу. 
Приїхавши, я спрямувала до входу. Мене зустрів Дамір, по ньому видно що він скучив та переживав за мене. Ми базікали довго, але вже було п'ять хвилин до уроку, тому він пішов до свого кабінету. Та я теж спрямувала до свого. Йшовши до кабінету я робачила Домбісаєва... З Жанною. Він обіймав її та говорив з нею. Мені стало боляче від побаченого. Я звісно очікувала це побачити, від розповідей Ліни.  Але побачити це в 100 болючіше, ніж на словах. І мені ще потрібно пройти повз них. 
Поки йду, слізи самі вилітають з очей. У мині кіпить гнів, великий гнів та ревнощі. Описати що я відчувала - не можливо. Я приближаючись до них, помітила реакцію Домбісаєва. Він помітив мене, та помітив мої слізи. Він відсторонився від Жанни та став наздоганяти мене. Він підійшовши спитав чому я плачу. Я була готова відповісти йому, але за мить прооунав голос.

- Женю, повторимо наш вчорашній вечір? - В слід кричить Жанна з посмішкою.
- Жанно, тобі пора вже на урок йти.

Я зрозуміла, він не тільки сидить на двох стільцях. А й повна безсовісна сволота! Мені в той момент його хотілось порвати на малі шматки. Я знаю що зараз мною правлять ревнощі. Але так як він тіки повний бовдур поступить! Рятував мене заради бувшої, як благородно! Просто це зробив, щоб покрасуватись перед нею. І ще не дай бог цих амбалів найняв. Точно! Тепер я зрозуміла що він за людина. Не впевненна що я його продовжу далі кохати, хіба що у мене терпець лопне і я його розірву! Ненавижу, ненавижу, ненавижу!

- Не плачу я. Йди, до Жанни, мені здається вона тебе дуже чекає. Як і ти її. - Кажу витираючи слізи.
- Кіро! Ти що ревнуєш?
- Ні, ти що! Звісно ні. Ти вільний самець, а точно вже ні. Роби що хочеш, адже у нас було все фіктивно.
- Кіро!

Зачиняю перед ним двері, та швидко сідаю за парту. Не хочу слухати його безглузду маячню. Він всеодно зайшов, але за ним йшов вчитель фізики. Тому Женя не ліз до мене. Але дав знати, що сьогодні він від мене не відчепеться. Але я його буду уникати щосили. 

Продзвенів дзвінок на перерву. Я не міняючи книги на наступний урок, вибігла з классу. Але мене той бовдур все ж таки догнав біля шкільної підсобки.

- Стояти! - Смикнув мене за плече та розвернув до себе.
- Що треба? - Прикриваюсь байдужістю. Але в середні кіпит куча емоцій.
- Чому ти тоді плакала? Через те що я Жанну обійняв? Ти ревнувала?

От як в нього виходить читати мене? На мині що й справді все написано? Як він це робить?

- Я ж сказала що ні! Мені всерівно, хоч Артема обіймай, хоч Софію. Мені всеодно! - Брешу.
- Тоді, чому плакала?
- А тобі яка різниця, чому я там плакала?
- Велика, Кіро.
- Слухай, чому ти так про мене піклуєшся? У тебе он, дівчина є, подбай про неї. Вона десь вже скучила за тобою!
- Все ж таки ревнуєш... Кіро...

Тут нас перериває Дамір, дякую йому що він мене від того бовдура врятував. І той мене відпустив. Дав поглядом знати, що він не останній раз до мене сьогодні чіпляється...
***
Пройшло 2 уроки. Велика перерва. Я після кожного уроку тікала до Даміра. І це мене рятувало. Коли Домбісаєв бачив мене з ним, то не підходив. Але в його очах кипіла злість.

Ми віришили з Даміром піти у столову. Він мене запитав що від мене хоче Домбісаєв і чому він до мене чіпляється. Та я відповіла що гадки не маю. Ну а що мені говорити? Сказати що я прикинулась його дівчиною за гроші, він мене врятував чисто ради своєї бувшої та найняв амбалів щоб бути героєм, і він бачить що я ревную та хоче мені лопшу на вуха повішати. Ні! Таке знати нікому не треба. Ліні і те, вагаюсь, чи розказувати як все було насправді.

- Ліно, ми хоча і бувша пара, але я завжди готовий за тебе заступитись. -Каже, обіймаючи мене.
- Я буду дуже тобі за все вдячна.

І я відчуваю чийсь погляд на собі. Позаду стоїть Домбісаєв. Пропалює мене злим поглядом та ревнощами. І я відвертаюсь. Видно що не тільки в нашій битві я ревную. Виявляється що наш принц Євгеній теж може ревнувати. Мені всеодно. Нехай відчує те, що відчуваю я. 

Ще після декількох годин цього уникання. Настає 6 урок. Я в очікуванні предмету, зрозуміла що у нас репетиція... От дідько! Тут я попала. І назад йти нікуди! Потрібно з тою сволоччю танцювати. І так, я не перестану його обзивати у своїх думках.

Попри всі свої страхи та забаганки, я все ж таки неохоче йду. Прийшовши на шкільне подвір'я, я побачила нашу хореограф. І Жанну. Яка біжить спрямовано до Жені, а той тим часом не збирається її відсторонювати.

- Зайцева! Я не зрозуміла? Що ти робиш поряд з Домбісаєвим? - Вигукнула хореограф.
- Ну ми ж з ним тепер у парі! - Каже, усміхається та пропалює мене "переможним" поглядом.
- Зайцева! Ільницької в школі не було. А у Домбісаєва пари не було.

Мм. Зрозуміло, той принц вже й собі пару знайшов. І чомусь саме її. Наш хлопчик риє мобі величезну яму. Як благородно з його сторони до мене!

- Олено Олександрівно! 
- Що?
- Домбісаєв знайшов собі пару. Нехай танцює.
- Ні! - Вигукує наш лицар.
Підійшовши до мене, та взявши мене за руку - промовив.
- Не знайшов.

Я забираю свою руку від його долонь. Але не ведусь на його провокації. І стараюсь показувати свою байдужість.

Увімкнулась музика. Домбісаєв взяв мене за талію. Тепер чесно кажучи його дотики не такі вже й приємні. Його долоні не такі гарачі. Й сам він не такий, яким я його собі уявляла. 

- Може досить робити вигляд що я тобі настільки байдужий як стіна? - Каже це поки ми кружляємо у танці.
- А я не роблю вигляд, моя байдужість та антипатія абсолютно щирі.
- Да ти що! - Сарказм. - Тоді може давай "щиро" поговоримо як дорослі люди? А ти не будеш мене уникати?
- Нам не має про що говорити Домбісаєв! Все що я хотіла сказати, я давно вже тобі сказала.