Глава 2

Страшно. Адже я подумала що то міг бути будь хто. Ще й на чорному джипі. Безлюдна дорога. Нікого не має. Те що треба для маньяків!

- Домбісаєв, що тобі треба?
- Сідай.
- Я не чую відповіді. - Дратуюсь.
- Кіро сядь! - Гарчить.
- А якщо не сяду то що? - Провокую. Але мені просто цікаво, чи дійсні його погрози.
- Кіро! Не змушуй мене щоб я тебе насильно запихнув у салон!
- Добре. - Закочую очі, та сідаю у його машину.
Миленько. Дорого - багатий салон. Чисто. Можна сказати що все блистить. І пахне тут гарно.
- Тебе куди підкинути?
- До стадіону.
- Якого біса тебе повело цьою дорогою? Дорога безлюдна. Ти хоч розумієш що могло з тобою статись?

Сказати що я в шоці це нічого не сказати. Я навіть коментувати це не буду.

- Домбісаєв! Що за гіперопіка? Годину назад ти в мене навмисне зацілився м'ячем. Зранку колу на мене вилив. Та штовхнув мене. А тепер що? Що тобі потрібно від мене? А... Я здається зрлзуміла. Я тобі якоюсь інтим послугою зообв'язана? За те що тебе - нарциса обізвала? Чи... - Не встигаю договорити як мене одразу ж перебиває Женя.
- Кіро, закрийся. Меньше питань. І ніякими інтим послугами ти мені не зобов'язана. 
- Та ти що! - Сарказм.
- Годі вже.- Паркується. - У скільки тебе забрати?
- Не треба мене забирати!
- В скільки?
- Я сказала що не треба!- Хочу вийти. Відкриваю двері але вони не відкриваються! От дідько, той бовдур двері встиг зачинити.
- А тепер я ще раз тебе питаю. В скільки тебе забрати? - Виділяє кожне слово.
- Домбісаєв! Випусти мене з машини!
- Кіро! Я не чую відповіді!- Гарчить.
- 19:00.

Женя відчинив двері. Та я мовчки вийшла. Йшла не озираючись. Тільки почула свук двигуна який завівся.

Що це таке було? Що це було? Я нічого не розумію! Тобто, він знущався над мною всі 11 років. А сьогодні різко включив з себе красеня! І піклується. І підвіз. Щось тут не те. Я не настільки дурепа щоб не розуміти що він це робить точно не з поваги. Йому щось від мене потрібно! Це точно! Він би просто так не підлизувався! Але що йому потрібно? Він то мені казав що я нічим "таким" йому не зобов'язана але хто його знає... Мені вже щось страшно...

- Кіро, щось сталось? Ти якась начебто знервована.- Підходить Катя, вона зі мною займається. І я вилітаю з думок.
- Ні, все добре, дякую! - Відповіла різко, начебто я чогось боюсь. А я й справді боюсь. Що той бовдур може вдіяти! І що він взагалі може зі мною зробити. Але в глубині душі я чомусь рада...

Після тренування я забираю свої речі та йду в роздягалку. Дуже втомлена. Після чергового бігу 13 кілометрів. Мені потрібено прийняти душ. Тож беру зміний одяг та прямую у вбиральню. Там три душові кабіни. Заходжу у крайню від стіни кабіну. Вішаю одяг за двері кабінки. Вкмикаю воду. Та починаю співати. Завжди обожнювала співати у душі. Це вже певне звичка. Поки співаю, я уявляю що я на якомусь концерті світу. Що тільки і у голову не прийде! А співати люблю.

Після того як я прийняла душ та наспівалась, завернулась у полотенце та почала шукати свій одяг який висів на дверцятах. Але його там не не має. Дивно, певне десь впав. Я відкриваю дверці аби підняти свій одяг. І я злякалась та скрикнула, коли побачила його. Домбісаєв стояв спершийсь спиною до стіни та крутив на пальцях мій бюстгальтер!

- Чудово співаєш Ільницька. - Каже таки крутячи мій бюстик.
- Домбісаєв! Що ти тут взагалі робиш? Віддай! - Вихоплюю з рук свій бюстик, а він легко посміявся.
- Я тут щоб тебе забрати Кіро! - Грайливо посміхається.
- Обов'язково мене з душу в такому вигляді забирати?
- Я був би не проти тебе так забрати. - Грайливо каже.
- Що вибач? - Дуже злюсь.
- Ільницька, чому ти така скучна? Шуткую я, розслабся.
- Може вийдеш? Я начебто переодягнутись хочу.

Домбісаєв слухняно виходить з вбиральні. Що для мене так дивно.

Я швидко одягаюсь та вихожу до нього. І ми мовчки йдемо до машини. Сідаємо у салон та їдемо до дому. Мовчки. Але мене дуже зацікавило два питання, на які я б дуже хотіла почути відповідь.

- Домбісаєв. А у тебе права хоч є?
- Ні я без них їду. Нащо вони мені? 
- Серьозно? - Здивовано перевожу погляд на нього.
- Ільницька! Що за дурні питання? Мені 18 років. У мене є права щоб їхати. Не переживай, я їх не купував, а здавав екзамени. - Сміється і водночас роздратовано каже.

Я ні його відплвідь нічого не кажу.
Раптом бачу що він не повернув до парковки мого будинку.

- Ти куди мене везеш? Мій дім там!
- Боїшся що вкраду тебе? - Грайливо сміється.
- Не смішно! Куди везеш? Я чекаю відповіді.
- Ми їдемо до мене.
- З якого біса ми їдемо до тебе?- Дратуюсь.
- Я казав що нам потрібно поговорити.
- Нам не має про що говорити!
- Є Кіро.
- Окей, хочу ми не можемо тут це зробити?
- Кіро не дратуй мене. Замовкни і сиди тихенько. Досить запитань.
Я від несподіванки в дійсності замовкнула. Але мене бентежило одне.
- Я ж надіюсь ми просто поговоримо?
- Так. Поговоримо і я тебе відвезу до дому. Це все що ти хотіла почути? 
- Так. - Дратуюсь.

І все ж таки ми приїжджаємо до його будинку. 

- Ти ніби в маєтку жив?
- Я захотів жити один та купив собі тут квартиру.

Ну що я скажу?Новобудова. Гарна. Все по багатому. Ну як було й слід очікувати. 
Проходимо у під'їзд. Та заходимо у  ліфт. Він живе на 23 поверсі. Але з кожною секундою мені все страшніше й страшніше стає. Їхали ми не так і довго, хвинили дві. А для мене тягнувся час начебто ми їхати 10. Я вся напружена, та налякана. Я своєю напругою наповнила весь ліфт. І Женя це помітив.

- Чому така налякана? Я що настільки страшний? - Насміхається.
- Ой було б кого тут боятись! - Роздратовано кажу я.
- Ага звісно.- Підштовхує мене до виходу.

Ми заходимо у його квартиру. Що величезна і простора то нічого не сказати. Про таку квартиру деякі тільки і мріяти можуть! 

- Праворуч моя спальня, проходь. Я зараз прийду.

Заходжу у його спальню. І трохи здивована. Тому що у ній надиво чисто. Все можна вважати блистить. Сідаю у крісло та знервовано чекаю Женю.
Він заходить в кімнату з двома напоями, і один простягує мені.

- Дякую. Так, про що ти хотів поговорити?
- Кіро. Ти напевне знаєш що я тиждень тому розійшовся з дівчиною?
- Та як таке не знати, плітки по всій школі.
- Так от. На вихідних вона йде з новим хлопцем у парк Дубинського.
- І що?
- Мені потрібно щоб ти стала моєю дівчиною на один вечір. Просто погуляєш зі мною. Може один раз я тебе обійму. Все що треба щоб вона побачила та зрозуміла кого вона загубила.
- Домбісаєв! Ти що з глузду з'їхав? Тобто у тебе вистачає совісті після того що ти зі мною робив 11 років, просити мене щоб я стала твоєю дівчиною?
- Ну вона подумає що я вибачився перед тобою. І зрозуміє що я її так саме кохав.

Мені ці слова в серце кольнули. Мені стало дуже боляче. Тобто він не хоче в дійсності перед мною вибачитись, за те що мені боляче робив весь цей час.

- Який ж ти придурок, Домбісаєв! - Встаю з крісла, і крокую до виходу.
- Я заплачу! 10000.
- Та я нізащо! Ні за які гроші не погоджусь з тобою вдавати пару. Але я тобі скажу ще більше. Я ні за які гроші тебе знати не хочу. - Я тягнусь рукою до двері щоб її відчинити, та піти геть. Але він мені перегородив своєю рукою вихід.
- У тебе є час до п'ятниці. Як вирішиш, подзвониш.
- Нізащо! - Після цього слова не стримую сліз і схлипую. Та йду геть.
- Ти що плачеш? Кіро! - Останнє що я почула...