Глава 1

Весна.
Теплі промінчики сонця приємно лоскотали моє обличчя. Я потягуюючись у своєму ліжку не хочу відкривати очі. Але все ж таки мені довелося їх відкрити щоб вимкнути будильник.

Вставши з ліжа, прямую до вікна, щоб його відчинити. На вулиці краса. Все зеленіє. Пташки літають, сонце світить, на небі ні одної хмаринки. Прекрасна тепла погода! Відкриваю вікно, та вдихаю свіже повітря. А потім прямую у ванну кімнату.

Вмиваюсь, чищу зуби та приймаю душ. Вихожу з нього бадьорою, та з новим зарядом сил на новий тиждень. Подивившись на себе у дзеркало, крокую на кухню. Біля плити стоїть мама та дожарює мої улюблені панкейки!

- Доброго ранку Кірочко. Сідай. Вже майже все готове.
- Доброго ранку мам. Тато вже на роботі?
- Так. Вже поїхав.- Каже ставлячи тарілку з панкейками на стіл. - Ти будеш каву?
- Так було б добре. Дякую. - Кажу простягуючи руку до панкейку. - Смакота мам. Все як завжди неперевершене.
Мама усміхається у відповідь.

Поснідавши, дякую мамі та йду у кімнату приводити себе до ладу.
Сушу феном волосся. Та розчісую. Сьогодні  на голові нічого робити не буду. Просто так піду. Посміхаюсь собі у дзеркало.

- Нічого не робить дівчину впененішою, ніж помите волосся! - Каже та посміхається.
- Хах! Це точно.

Я підхожу до своєї шафи. Та обераю що сьогодні вдягнути у школу. І мій вибір зупиняється між зеленим  костюмом олд мані та блакитною сукнею муслін. Але все ж таки я залишила вибір на сукні муслін. Чудесно підходить до сьогоднішньої сонячної погоди.

Далі беру свою косметику і трохи підмальовуюсь. Не люблю сильних мейкапів на собі. Я за природою красу. Тож трохи підмальовую очі та губи. Все. Тільки потрвбно взяти спортивний костюм на фізру. І я готова.

Йду у коридор. Одягаю білі кросівки з товстою підошвою. Беру сумку та попрощаввшись з мамою вихожу з квартири.

Ми домовились сьогодні зустрітись та разом доїхати до школи з моєю кращою подругою Ліною. 

- Привіт! - викрикує подруга та міцно обіймає мене. - Я так скучила за тобою.
- Ми ж всього два дні не бачились. - З легеньким сиіхом кажу Ліні.
- Ось бачиш! Цілих два дні. Жах!

Ми сміємося.

За 10 хвилин ми вже стояли на зупинці та чекали саою маршрутку. Яка їде дорогою через нашу школу. Стоїмо, та базікаємо на різні теми, поки не приїхала маршрутка. Ми сідаємо. Та їхати нам хвилин 5.

Ми виходимо з неї та крокуємо до входу в школу. На шкільному подвір'ї бігають початківці. Та граються на шкільних площадках.

Заходячи у школу, крокуємо у кабінет. І коли в черговий раз робила крок я зашпортнулась за щось на рівному місці і впала. 

- Ох як неприємно. Боляче да? - З сарказмом і хижою жалісттю каже Женя Домбісаєв.
- Придурок що ти наробив! - Кричить Ліна та підходить до мене щоб помогти мені піднятись.
- Не лізь до неї.
- Не вказуй що мені робити. То моя подруга.
- Облиш. Так весело доставати її! - З радістю каже Домбісаєв.
- Придурок! - Злиться подруга.- Ти як? В нормі? Все добре?
- Так все добре Ліно, не переймайся.
- От бовдур, йому тільки й треба до всіх причіпитись!
- Це точно.

Прийшовши до кабінету ми сідаємо з подругою на свою 3 патру біля вікна. Та обговорюємо Женю.

- Кіро. Та він повний бовдур. Що ти в ньому знайшла? Як ти можеш його кохати попри те що він з тобою робить?

Так. Домбісаєв мені подобається ще з першого класу. Не дивно. Він красень школи. За ним всі дівчата бігають до сьогодення. Але я ніколи не давала навіть натяку що він мені подобається. Про це тіки й Ліна знає. До того ж він над мною постійно насміхається. Не знаю чому. Адже я йому нічого не робила, не ображала і тому подібне. Чого я стала жертвою його насмішок? І ніхто не може протистояти йому. Тому що його тато відомий бізнесмен міста. І спонсує нашу школу. Тому Женя може робити тут все що заманеться, знаючи що йому за його витівки нічого не буде.

У мене колись були відносини. У 10 класі. З хлопцем із паралелі. Його звати Дамір. У нас все було чудово. Але я не відчувала до нього сильної любові. Завжди тягнуло до Домбісаєва. Завжди... Дамір прекрасний хлопець. Ми залишились друзями. Та зараз дуже добре спілкуємось. Але з кожнем днем мене все більше й більше тягне до Жені. От дідько! Фраза "Серцю не накажеш", дуже зараз доречна! Да я прагну думок що він поганий. Я стараюсь щосили достукатись що він поганий. Але не виходить.

- Не знаю Ліно... 
- Ох. Надіюсь ти колись небудь зрозумієш що він повний бовдур!
- Та я знаю що він жахлива людина, і повний бовдур, ненавижу його! - Вигукую щосили від гніву на нього.

В цей момент Женя зайшов у клас і очевидно почув те що я сказала.
- Та ти що ільницька! А ще що розкажеш? - З хибною та злою посмішкою каже.

Я завмерла. Серце теж завмирає. Господи! Що я наговорила! Мені аж в серці погано стало, за те що я сказала. Я ж влипла. Він у нас нарцис, і не терпитт коли його хтось обзиває. Особливо коли жертва насмішок.

- Жень я не...
- Що не? Не думала що ти така дурепа, і себе вважаєш ідеальною. Один Домбісаєв в нас поганий. Так? - Роздратовоно каже він.
- Я не...
- Яка ж ти потвора, Ільницька! - Каже, та виливає на мене залишки коли, яка була у нього в банці.
- Ти що зробив придурок! - Вигукнула ліна.
- Те на що вона заслуговує.
- Бовдур! - Вигукнула йому, коли вже сідав за парту. - Ліно тримай. - Простягує мені серветки щоб витерти краплі напою на моїй сукні. Добре хоч що не так і багато на ту сукню потрапило.
- Дякую Ліно. - Схлипую, не стримуючи сліз.
- Ну тихо ти! Нашла через кого слізки свої тратити. Він і твоєї вії не гідний!
- Все добре я не плачу. - Витираю свої слізи які скочувались по моїм щокам.
Раптом заходить вчителька. Та розпочинає урок біології.
***
Пройшло 5 уроків.
Залишилась тільки Англійська мова та фізра. 
Після закінчення уроку, я біжу в роздягалку, аби забрати спортивний костюм. Спускаюсь на перший поверх та крокую в бік роздягалки. Забуваючи про те що було зранку. По дорозі до неї, я зустріла Даміра.
Ми побазікали про те як пройшов наш день. Та дойшли до роздягалки.
- Я зараз. Мені потрібно форму забрати. Почекаєш мене?
- Так. В нас доречі з вашим класом совмещенка сьогодні.
- Ох, то супер.- Посміхаюсь я та захожу в роздягалку.
Вмикаю світло і бачу його... Домбісаєва. Що він тут робить?
- Привіт Ільницька. - Грайливо каже мені.
Я ігнорую та прямую до свого шкафчика.
- От як. - Каже Женя. І після того хапає мене за плече, розвертає до себе та примикає до стіни.
В мене все в середині застигло. Серце в п'яти відскочило. Дихати стало важкіше. Але від його дотикі мурашки по шкірі. Це такі відчуття...
- Який рум'янець. - "Ласкаво" та грайливо каже мені.
Я й справді почервоніла. Адже мені незручно перед ним ось так стояти. Ще й його погляд який пропалює очі. Тому я не змогла його витримати. І відвела погляд у низ.
- Кіро...- бере моє підборіддя у свої гарячі долоні й підіймає. -Подивись на мене.
Я не витримала всеї цієї напруги та спробувала його відштовхнути від себе. Вбиваючись руками у його груди. Але марно. Він набагато сильніший за мене. Тому коли я спробувала його відштовхнути від себе він навіть не поворушився.
- А що таке? Чому ми так злякались?- З сарказмом каже Женя.
- З чого ти це взяв? І взагалі відчипись від мене, вже дістав!- Роздратовано кажу йому дивлячись в очі.
- Хах. Негодниця. Ти ще поплатишся за ті слова які ти сказала зранку. - Відпускає мене та йде геть.
Я знову себе почула покинутою лялькою. Через що я поплачусь? Через те що над мною знущався всі 11 років?
Я схлипую та забираю костюм.
Раптом забігає Дамір.
- Кіро. Цей придурок знову щось робив з тобою?
- Ні, все нормально.
- Ти плачеш?
- Ні ти що, все добре. - Швидко витераю слізи.
- Ох ну добре. Тоді пішли?
- Пішли.

Сьогодні нарешті ми вийшли на стадіон. І нарешті будемо займатись не в душному спотр залі, а на свіжому повітрі.

Сьогодні граємо у волейбол. Одна з моїх улюблених ігор. Взагалі люблю спорт. Тому після уроків я ходжу на легку атлетику ,яка в кілометрі від школи. 

Поки я на хвильку задумалась, а потім вийшла зі своїх думок.  І не встигаю я перевести подих як бачу що в мою голову летить м'яч.

- Ауч! - Вигукую я від болю.
- Ти що там заснула? - Кричить Домбісаєв.