Дикий Захід

Всепроникний пил мчав червоними дорогами штату, що звивалися між скелями; цей пил висів у повітрі прозорою завісою, серпанком осідав на будинках і каменях бруківки. Пласкі вершини, ніби зрізані ножем, пустельні колючки та поодинокі юки — вельми непривабливий краєвид з вікна, та й саме вікно негарне, як і безлика кімната з білими оштукатуреними стінами… ліжко, комод, на стіні гвинтівка з іржавим стволом, у кутку — стілець і стіл із стосом паперу.

Колись Білл Джонс писав. Це було дуже давно. Чому ж кинув? Завжди щось заважало. А зараз, коли незнайомець-смерть із рушницею на плечі щовечора стоїть на порозі його останнього притулку — вже пізно. Або — ні?..

Пам’ять наполегливо стукала у двері. Спочатку Біллу заважало віскі. Пам’ять послужливо підкинула картинку, закривши нею червоні гори й пустельні землі Каліфорнії. Згорблена тінь у салуні — це він, Білл Джонс, у незмінній картатій сорочці та широкополому капелюсі. Навколо — такі самі загублені душі, а попереду — шлях до копалень у надії щось заробити. Селище Віскі-Флет, куди доля закинула Біллі, з’явилося завдяки алкоголю — колись у фургона торговця зламалося колесо, і той відкрив торгівлю віскі прямо із задніх дверцят.

Салуни були скрізь, де були чоловіки. Біллі пам’ятав ті часи, коли зіллям торгували в поспіхом розкинутих наметах посеред запилених доріг Каліфорнії, пам’ятав він і сараї зі стійкою всередині… Дикість і беззаконня, танцівниці та індіанське віскі — Біллі пам’ятав те життя, але все тануло в тумані ілюзорних мрій. Та чи було це — життям?

Клац — постріл рушниці пам’яті — ось інша картинка. Білл на ранчо в Техасі, працював тоді ковбоєм. Одноманітна, важка робота. Брудна й нудна. Він збирав у загони здичавілі стада биків, потім переганяв їх до найближчої залізничної станції — пустельними преріями, в яких завжди можна було натрапити або на бандитів, або на індіанців.

Клац — і ось уже Білл мчить на своєму скакуні преріями на захід від Міссісіпі, у розпалі війна з індіанцями.

Клац, клац — і ось Білл уже «свій» серед «чужих» у племені черокі, стоїть серед розорених, спалених тіпі, а потім — бореться проти колишніх «своїх», проти білих.

А потім Білл разом з індіанським вождем Биком, Що Сидить — гнав кавалерію Кастера від річки Літтл-Біг-Хорн-Рівер у Монтані. Тільки це не врятувало тоді індіанців. Перемога в битві не означала виграної війни. Мінялися індіанські вожді, горіли американські прапори — але все це залишилося в минулому, приховане туманом часу.

Клац. Клац. Клац. Рушниця часу перезаряджена.

…Шурхотливий папір біліє, немов вершини недосяжних гір — як гори в Колорадо, де довелося зв’язатися з бандою Одноокої Неллі й пограбувати банк. Потім разом із Джессі Джеймсом Білл викрадав худобу й грабував потяги. Банда втекла від «мисливця за головами» — і після цього Білл Джонс поїхав до Каліфорнії, подалі від беззаконня та бандитського життя. Він почав усе спочатку — перед кінцем.

…Пил, принесений вітром, дряпає дерев’яні рами, проникає в найдрібніші щілини, пил засипає його гробницю. Але поки Білл ще живий, поки незнайомець-смерть не вистрілив у нього, він писатиме. Про все, що було. І про те, про що мріяв. Золотошукач, ковбой, бандит і шериф — це все він, Білл Джонс. І йому є що розповісти.

Він пам’ятає шерифа Кольта з Арізони — справедливого й чесного, красиву співачку Лінду та доктора Брауна з Техасу — мовчазного й похмурого, Джекі та Сема — ковбоїв із Вайомінгу, які багато пили, не п’яніючи, пам’ятає золоте волосся Саллі — дівчини з салуну в Каліфорнії… пам’ятає зарозумілого містера Брауна, власника одного ранчо, де довелося працювати, пам’ятає Білу Квітку — свою наречену, сестру вождя Біле Перо… пам’ятає Родрігеса, балакучого провідника, який любив джин і білий ром, пам’ятає його сестру — жваву мексиканку з палкими чорними очима та шкірою кольору кориці…

«Дикий Захід» — так, саме так він назве свій роман. Залишилося переконати смерть трохи почекати.