Місто

Будинки височіли в тумані, немов велетні з казок, немов величезні дерева, що їх можна було б обхопити сотнею рук, а їхні вікна-очі світилися в мороці. Але за цими поглядами ховалися чужі життя, і вбирати їх, намагатися зазирнути за завісу жовтих ламп, що горіли маяками в темряві, намагався Гаррі Уотсон, блукаючи вуличками маленького містечка, що розкинулося на березі океану.

Вічний туман у цей черговий самотній вечір притиснув до бруківки пил, і легкі бризки дощу — теплого, майже літнього, що ніс запах квітучих каштанів і свіжої трави — крутили голову.

Гаррі продовжував іти вулицею, уважно вдивляючись у вікна. Його погляд був фокусом камери, рентгенівським променем; Гаррі моргав — і наче чулося клацання фотоапарата.

Ось у будинку навпроти аптеки спалахнуло яскраве світло й з’явився тонкий силует жінки — і здавалося, ніби її вирізали з чорного картону. Вона стояла, завмерши. Наче чекала на когось.

Гаррі завмер під її вікном, дивлячись на жовтий квадрат, на обрис красивої фігури, схожої на пісочний годинник. Він довго стояв і дивився — доки світло не згасло.

Гаррі пішов далі, алеєю серед каштанів, і білі свічки квітів спалахували в темряві, кружляли в повітрі легкими метеликами…

Навіщо щовечора ходить вулицями цей дивний чоловік у фетровому капелюсі й сорочці, розстебнутій на пару ґудзиків? Що він шукає в ночі? Чого чекає? І чи зміг би він відповісти на ці запитання, якби хтось їх озвучив? Навряд чи…

Здається, минула ціла вічність, поки вулиця звивалася під ногами Гаррі, але незабаром вона вивела його до розваленого пірсу. Іржаві залишки якихось конструкцій, напівзгнилі дошки…

Вікна-очниці залишилися позаду. Люди залишилися позаду. Тепер був лише він, невидимий для всіх дослідник містечка, і океан.

Океан шумів, ричав, гриз іржаві палі, бився об берег, злизуючи з нього пісок, океан, здавалося, хоче поглинути і цей берег, і це місто…

Гаррі боявся чорної темряви, що розчинялася під ногами щоночі, залита місячним світлом. Але він приходив сюди, щоб подолати свій страх. Приходив, дивився на океан, на пінисті гребені хвиль, на водорості, викинуті на берег. Потім, не усвідомлюючи, що робить, збирав дрібні мушлі та водорості, складавав у пакет і йшов.

…А наступного ранку мешканці містечка знаходили біля своїх дверей сухі водорості, пісок і мушлі. І найбільше океанського сміття завжди було біля будинку тієї жінки, яка чекала на когось вечорами, і біля вікна якої Гаррі затримувався найдовше.