Ні про що не шкодую

Мадам Горобчик прискіпливо вдивлялася у своє відображення – промінчики зморшок, втомлений погляд і потріскані обвітрені губи. Набряклі важкі повіки вказують на безсонну ніч... Цього разу барбітурати не допомогли – або доза була замала. Нічого, зараз прийде її рятівник – Тьєрі справжній чарівник! Він не випустить її на сцену в такому страшному вигляді. Про манерного і кволого мосьє Монтьє, з дивовижним, але іноді лякаючим поглядом (одне його око було зелене, друге – каре) багато чого говорять – але Мадам все одно. Вона давним-давно навчилася бачити різницю між дрібницями, роздутими пліткарками, та зіпсованістю натури. Тьєрі не був зіпсований. Він був хитрий, норовливий, іноді – занадто амбітний, і легко впадав в істерики – але він ніколи не обманював її. Він обманював інших заради неї.

«Чому ж його немає так довго?» — хвилювалася Мадам Горобчик, нервово барабанячи пальцями по підлокітниках крісла. Чарівник Тьєрі мав принести не лише магію художника та візажиста. Чарівник Тьєрі мав принести їй шприц із морфієм. Але він не прийшов.

До тремтячої за лаштунками Мадам підбіг вихрастий хлопчина.

— Мадам, мосьє Монтьє... він не прийде, не чекайте, — сказав він. – Він заарештований і вийде не скоро.

— О-о-о... — простягла Мадам. Бідолашний її Тьєрі! Бідолашний її хлопчик! Вона ж мріяла побачити його почесним гостем у її ложі... Він міг багато чого досягти... якби не ця погань, не цей штучний рай... Але як би низько ти не падав, ніколи не можна втрачати надію. І нехай майбутнє її хлопчика під загрозою через їхню спільну пристрасть до дурману – вона придумає, як допомогти йому...

— Якщо ви переймаєтесь, як співатимете, то не варто, — озирнувся хлопець на всі боки і простяг їй шприц.

Ні слова не кажучи, Мадам поспіхом встромила голку через спідницю та панчохи, і зробила собі укол. Тепер вона зможе співати. Тепер вона співатиме, незважаючи ні на що. Незважаючи на те, що ледве може розтиснути сковані артритом руки, незважаючи на те, що перед очима темніє і здається, що вона зараз упаде...

Вона вийшла на сцену і публіка захоплено закричала, вітаючи свою улюбленицю. Обливаючись потім, з серцем, що шалено б'ється, Мадам Горобчик вчепилася в мікрофон, щоб не впасти.

...“Non, je ne regretted rien...” – затремтів її голос. Чи шкодувала вона? Ні, не шкодувала і не вдавала – але тільки на сцені. На сцені, засліплена прожекторами, вона була собою, дівчинкою із бідних кварталів Парижа, яка підкорила своїм голосом увесь світ.

...Мадам одягла першу сукню, що була під руками, і вийшла на вулицю – співати перехожим, які її не впізнають. А потім вона приведе до будинку чоловіка, і вранці вижене його, забувши його ім'я. Вона збожеволіє цієї ночі, бо все її життя – один суцільний обман, ілюзія. І сцена, яка, здавалося, робила її великою, теж була лише міражем. Згадалася мала Марсель, яка померла через її безтурботність та легковажність. Справжня велич – бути жінкою, дружиною та матір'ю. Ось про що думала Мадам, розчиняючись у синіх сутінках, що огорнули Париж шаллю нездійснених бажань. Великий французький горобчик помилився – не за тією величчю він летів...

А вранці Мадам переступила поріг клініки. «Знову ви»!» — привітав її лікар сумно. Мадам відповіла: «Це востаннє. Або я вилікуюсь, або накладу на себе руки!» Вона вірила – одного разу настане день, коли вона розсуне штори та розчинить двері. І сонце висвітлить її кімнату.