ТІНЬ

З того часу, як Трейсі пішла, місто втратило всі свої барви – все стало чорно-білим, як у старому нуарному фільмі, які вона так любила. І люди – двовимірні, ніби вирізані з чорного картону, а очі – дірки в цій фігурці. Стен змирився, або думав, що змирився, він не став дзвонити, писати. Він тинявся по барах, пив поганий віскі, кинув роботу. Але гроші закінчувалися. А пити все ще хотілося.

Якби хтось сказав йому, що він слабак – він навіть не став би сперечатися. А спочатку врізав би від душі. Трейсі зламала його. Слабак? Ну що ж, нехай слабак. У цьому чорно-білому світі немає відтінків – можна бути або ганчіркою, або… а ким ще можна бути, Стен навіть думати не хотів.

І чорна тінь його металася по нетрях Іст-Енду, ковзала по стінах картонних будинків, тінь переслідувала, намагалася базікати з ним. Але він не слухав її.

Адже їй хотілося піти з вічної сірості. Їй знову хотілося сонця і світла – тільки тоді вона буде сильною. Їй хотілося лежати на піску, прогрітому проклятим сонцем, яке випалює Стену очі. Хотілося… Хто знає, що їй там хотілося. Тут він господар.

Вивіска із зображенням боксерських рукавичок виринула з темряви. Відчинилися двері, і кілька хлопців, міцно збитих, з білозубим усмішками, ледь не збили Стена з ніг. Здається, вони його навіть не помітили. Може, він уже не існує? Стен поглянув услід хлопцям і вирішив зайти в цей чортів клуб, який так вчасно опинився на його шляху. Відчути біль – єдиний варіант зрозуміти, чи він ще є у цьому світі.

– Хто готовий зі мною битися? – Стен поклав останні гроші на стіл.

Тренер обернувся до нього, щось сказав. Здається, послав до біса.

— Я заплачу! — Стен уперто звів брови.

У напівтемній залі рухалися картонні фігурки, біла пляма світла під стелею гойдалася, ніби Стен був п'яний. Але ж він ще не пив сьогодні.

Його витягли на вулицю і заборонили приходити сюди. Від злості він був готовий кусати холодний метал перил, на які він сперся в знемозі...

...Величезна кувалда вибивала з нього дух. Пелена болю тремтіла, солоний смак крові в роті не давав дихати. Удар. Ще удар.

Чиясь рука нишпорить по ньому, вивертає кишені, щось шукає. А він очима своєї тіні дивиться на грабіжника і не може нічого вдіяти.

Пізно.

Раніше потрібно було слухати свою тінь.

Краще б він лежав на прогрітому піску на березі моря і забував Трейсі.

Але... пізно.