Розділ 2

Так от у цих своїх невтішних думках я й прововтузилася до самого відкриття кондитерської. Попри внутрішній стан, не дала мачусі приводу для екзекуцій, і вони з донечкою, поласувавши свіженькими кексиками, відправилися на чай з якоюсь там черговою графинею, а я лиш фартухи встигла змінити. З кухонного на гарненький, прикрашений емблемою кондитерської. Нашвидкуруч причепурила своє темне неслухняне волосся, зав’язала по-модньому хустинку й відчинила торгівельну залу.

Після кількох ранкових постійних клієнтів настав передобідній торгівельний застій. От тут я й розслабилася та як дала волю своїм переживанням.

Сама вже не витримувала власні думки, тому притягнула за прилавок Грімвальда, котрий давно гарно себе відмив від карамелі й перебував у відносно доброму настрої.

– От що нам тепер робити? – почала голосити, коли таки все йому розповіла. – Вона ж мені не дасть спокою. Точно щось вигадає…

– Що вигадає? – пропищав з полиці мій перший фамільяр Тільман. Мишеня, котре від звичайного на вигляд відрізнялося мініатюрними штанцями на підтяжках і сорочкою.

– Хто вигадає? – Скочив на прилавок мій другий фамільяр Вільман, таке ж мишеня, лиш штанці іншого крою та погляд трошки зляканий. 

– Явилися, – глянула на обох з докором. – А обіцяли ж допомагати мені сьогодні з кексами.

– Лі, їй-богу, збиралися, – почав, як і завжди, Тіль. – Але на світанку я помітив нашого аптекаря, – довірливо прошепотів цей хитрий паскудник. – Він кудись так рано йшов, що мені стало цікаво куди…

– І я пішов за Тільманом, – тим часом важко зітхнув Вільман.

– Безсовісні, але зараз мені не до вас. Є проблеми гірші за ненадійних фамільярів, – теж важко зітхнула.

– Що за проблеми? – запитав Тіль у Грімвальда, поки я понуро дивилася на вхідні двері.

Ох. Краще б вже повалили клієнти, бо без роботи одні лиш погані думки до голови лізли.

– Аннета щось задумала і не збирається підписувати Ліані дозвіл, – пробубнів казан, котрий теж ніби щось собі мудрував, але, мабуть, і в нього не було для нас рішення…

– Ой, матінко! – Віль ляснув себе по голові й удав, що втратив свідомість (його улюблена реакція на будь-яку новину).

– А я тобі казав, – Тіль перескочив на прилавок, вхопив десертну виделочку й замахав нею, немов мечем. – Не треба було з тією каргою церемонитись! Крапля хорошого зілля і вона піде до своїх предків, а ми будемо вільні!

– Ага, – скривилася я. – Тільки не надовго. Дякую. Я не хочу молодою згнити за ґратами.

– То згниєш тут, – не церемонився зі мною Тіль, поки Віль лиш повільно підводився на лапки.

– Е ні – закипіла миттєво просто. – Я їй своє життя не подарую! Хай би там як, все одно знайду вихід! До мудрості нашого роду звернуся, але так просто не здамся!!

– Нуууу, є один… вихід, – не дуже впевнено обізвався Грімвальд.

– Який? – одноголосно вигукнули ми з мишами.

– Одруження. За законами королівства одружитись ти вже маєш право. А там як з чоловіком про практику домовишся, так і буде.

– Дурна ідея, – не оцінив Віль.

– А по-моєму, чудова навіть, – заперечив Тіль.

– Та де ж я того нареченого візьму? Цілий день як не продаю, так готую ці кляті кекси, – забідкалася я.

– Та легко! – раптом вигукнув Тіль, потер лапки й, хитренько так глянувши на мене, затараторив. – Чаклую-чаклую, своїй відьмі жениха готую! Мудрість роду активую! Нехай гляне на Ліану й коханням серце його спалахне!

Зелені іскри магії полетіли в повітря, закружляли там, об’єдналися, утворивши золотисту комаху, схожу чимось на невеличку бджілку.

– Ти що це тут намагічив? – не відводячи від комахи погляду, прошепотіла я.

– Врятував нас усіх, – задоволено всміхнувся Тіль. – От зараз ця бджілка й вирішить наші проблеми. Перший нежонатий чоловік, котрий переступить цей поріг, буде твоїм, Лі! О як я вигадав! – самовдоволено танцював на прилавку Тіль.

– Тільман! – засварилася, трохи панікуючи. – Ану швидко прибери це самоправство!

– Не самоправство, а древня магія твого роду! Сама ж хотіла до мудрості звернутись. Ось тобі вона! – ще й мені язика, паскудник, показав.

– Ой, щось буде! Ой, щось буууудеее!! – очікувано заголосив наш головний панікер Вільман.

Але цього разу і я вже була близька до паніки, бо таки все явно вийшло з-під контролю.

Жан вибіг з кухні й почав стрибати, намагаючись вловити ту магічну бджолу. Віль голосив, Тіль сміявся з нього, я кричала до казана:

– Хоч ти щось зроби, Гріме!

– Тут я безсилий, – меланхолійно відповідав казан. – Це ж не зілля і не кекси…

Хотіла кинутись вже й сама ловити ту бджолу, але дзвіночок на дверях дзенькнув, і я, примружившись, почала молитись усім богам, щоб це була якась жіночка. Та чи боги на мене розсердилися, чи я таки найбільша невдаха в цьому королівстві…

На порозі стояв і привітно всміхався наш принц Едвард.

Отут вже й Тіль злякався. Зате бджілка збадьорилася й полетіла прямісінько принцу у лоба...

– Тікай, принце, тікааай!!! – заволали ми що духу, й навіть кіт Жан заверещав як навіжений.

А той дурінь з короною на білявій макітрі стояв і тільки кліпав своїми очиськами… поки бджола не врізалася в нього та не розсипалася золотистим пилком. 

– Нам гаплик, – видав Тіль у суцільній тиші.