32

(Леона)

Я мовчала, намагаючись вгамувати шалений стукіт у грудях, але Дамір не відпускав моєї руки. Його великі, теплі пальці стискали моє зап'ястя владно, та водночас чуйно й обережно.

— Послухай мене, Леоно... — його голос став нижчим, оксамитовим, у ньому з'явилися нотки, яких я раніше ніколи не чула. — Прізвище Рядовські в нашому елітному колі вже давно асоціюється із залізною дисципліною, холодним розрахунком та нульовим рівнем емоцій. Усі звикли бачити в нас бездушних машин для заробляння грошей. Батько все життя робив із мене саме такого робота. Але я — не він. Я вмію відчувати.

Він трохи нахилився до мене, його очі в світлі вогнища здавалися темними океанами, у яких згоряла вся моя рішучість.

— Коли мати покинула нас із батьком, — продовжував він із відтінком давнього болю, — я був абсолютно розбитий. Мені здавалося, що світ рухнув. І лише цей сталевий панцир, який батько допоміг мені надягти, урятував мене від божевілля. Я закрився від усього світу. Але поруч із тобою цей панцир розпадається на шматки.

— Даміре... — прошепотіла я, відчуваючи, як підступають сльози.

— Довірся мені, прошу, — його гарячі пальці перемістилися на мою щоку, м'яко погладжуючи шкіру. — Ми зможемо побудувати щось справжнє, Леоно. Ти чиста, невинна, добра... А я маю достатньо сили та влади, щоб захистити тебе від усіх проблем цього світу. Просто дай нам шанс.

Всередині мене вирував справжній шторм. Розум гарячково шепотів: «Це надто швидко! Це небезпечно! Шлюб фіктивний, ти лише розіб'єш собі серце!» Але кожна клітинка мого тіла, кожен подих і тепле хвилювання внизу живота благали забути про страхи. Цей чоловік, якого всі вважали холодним і владним, зараз відкривав мені свою душу, просив про довіру й обіцяв захист. I як я могла опиратися почуттю, яке вже невблаганно проростало в моєму серці?

— Добре... — ледь чутно видихнула я, дивлячись йому прямо в очі. — Давай спробуємо.

Обличчя Даміра миттєво змінилося. Зникла напруга, а в очах спалахнув такий палкий, неприхований вогонь, що в мене перехопило подих.

Не давши мені мовити більше жодного слова, він подався вперед і накрив мої губи своїми.

Це не був той обережний поцілунок, як у РАЦСі. Це був палкий, глибокий і пристрасний порив, що моментально зніс усі останні бар'єри. Його губи наполегливо й жадібно пестили мої, рука міцно лягла на мою шию, притягуючи ще ближче, а друга обхопила за талію. Я тихо ахнула йому в губи, відчуваючи, як розливається по тілу солодке, п'янке тепло, й мимовільно відповіла на поцілунок, зарившись пальцями в його густе волосся. У голові панувала повна абсолютна тиша — існували тільки ми, вогонь і цей шалений дотик.

Коли ми нарешті відсторонилися один від одного, обоє важко дихали. Його погляд був туманним від пристрасті.

— Дякую тобі за довіру, я зроблю все, щоб не зруйнувати її. — з важкою усмішкою мовив Дамір, підводячись на ноги. — Зачекай, я зараз повернусь, візьму другу пляшку з машини.

Він м'яко погладив мене по плечу й рушив через кущі до автомобіля.

Я залишилася одна біля багаття, охоплюючи долонями палаючі щоки й намагаючись опанувати прискорене дихання. Думки плуталися, але раптом... одне слово, вимовлене Даміром лише кілька хвилин тому, боляче врізалося в свідомість.

«Рядовські...»

Прізвище Рядовські.

Серце раптом зупинилося, а потім заколотилося з новою, моторошною силою. Це прізвище... воно не просто звучало знайомо. Воно різало слух, лунаючи з якихось далеких, припадених пилом закутків моєї пам'яті. Власна пам'ять досі наче тікала від мене, ховаючись за дитячими блоками, але тепер, у цій нічній тиші біля вогню, вона почала повільно, шматок за шматком, підсовувати мені спогади.

Перед очима спалахнула картина з глибокого дитинства.

Мені було років шість чи сім. Батько — ще молодий, посміхнений, не зламаний горем — привів мене в гості до якогось розкішного, темного будинку. Великий кабінет із масивними меблями, пахне дорогим тютюном, де я, граючи у схованки з іншими дітьми, заховалася за шторами... За столом сидів суворий чоловік — старший Рядовський, батько Даміра.

Якийсь чоловік напружено говорив із господарєм будинку. А потім... потім пролунали слова. Гострі, ультимативні фрази старшого Рядовського, які дитина була неспроможна повністю осягнути.

Мене наповнила крижана, задушлива тривога. Руки похололи.

Боже мій... Чи це правда? Чи це просто гра моєї виснаженої уяви, викривлені дитячі фантазії, накладені на сьогоднішній стрес?!

Якщо батько Даміра колись справді... Я повинна про все розповісти Даміру! Він має знати!

Але тут же розум протверезив мене холодним душем: у мене немає жодних доказів. Жодного паперу, жодного свідка. Лише туманні спогади семирічної дівчинки, які Дамір або його батько можуть легко підняти на сміх.

Я повинна перш за все переконатися, що це дійсно правда. Знайти бодай якийсь підтверджуючий факт, перш ніж вивалити це на чоловіка, якому я щойно пообіцяла спробувати побудувати справжнє кохання.