30

(Дамір)

Я був настільки розлючений, що просто не знав, куди подітися. Сидячи за кермом, я стискав його пальцями й відчував, як у скронях важко пульсує лють. Здавалося, навіть робота зараз не врятує мій мозок від цього хаосу.

Інстинктивно я направив авто туди, де вже один раз знайшов жаданий спокій після конфліктної розмови з батьком — до Леони. Мене наче магнітом тягло повернутися до неї. Вона зажди випромінювала таку дивовижну тишу, затишок та чисту невинність, що поруч із нею увесь мій внутрішній гнів просто розчинявся. І нехай як безглуздо це не виглядало б з боку — адже ми лише учасники ділової угоди — зараз це не мало абсолютно жодного значення.

Коли я увійшов до будинку й пройшов до вітальні, Леона сиділа на шкіряному дивані за ноутбуком і щось напружено вивчала — мабуть, готувалася до пар й повторювала свої університетські конспекти. Почувши мої кроки, вона різко підвела очі, але не встигла мовити й слова, як із мене вихопилося:

— Хочеш поїхати до озера?

Вона від несподіванки кліпнула очима й розгублено перепитала:

— На пікнік?..

Я на секунду задумався:

— Якщо хочеш — нехай буде пікнік. Можеш навіть не збиратися, все потрібне купимо в дорозі.

Леона пильно подивилася на мене, миттєво зчитавши мій напружений стан, і тихо спитала:

— Щось сталося, Даміре?

— Не зважай, це мої проблеми, — відмахнувся я, стараючись пом'якшити тон. — Просто хочу трохи відпочити з тобою. Ти ж не проти?

Дівчина знову зашарілася, її щоки запалали красивим рум'янцем:

— Ні... Я не проти.

Вона ледве встигала за моїми розмашистими кроками, коли ми виходили у двір. Коли ми сіли в машину, вона подивилася на мене й спокійно зауважила:

— То що, заїдемо в супермаркет? Купимо якісь продукти?

Покірно слухаючись її підказки, я спрямував авто до найближчого великого магазину. Всередині я діловито й швидко накидав у кошик те, що першим спало на думку: дорогий сир, фрукти, хрусткі французькі булочки й пляшку витриманого вина. Я закликав Леону теж обрати все, що їй заманеться, але, чесно кажучи, мені вже не терпілося вискочити з цього галасливого приміщення й поїхати якнайдалі від міста, суєти та остогидлих розмов.

Нарешті ми вискочили на трасу. Коли міські висотки змінилися лісовими масивами, а навколо почала вимальовуватися дика, осіння природа, мені нарешті трохи полегшало.

Я звернув із головної дороги на ледь помітну ґрунтівку й вирулив крізь хащі до свого таємного місця на березі озера. Раніше я приїздив сюди, аби побути в повній самоті... але зараз я щиро хотів бачити поруч лише одну людину — цю дівчину, на якій я одружився.

Озеро зустріло нас дзеркальною гладдю води й тихим шелестом очерету. Я дістав із багажника плед, і ми разом розстелили його на м'якій траві прямо біля води, а потім почали розкладати наші покупки.

— Ого, тут так красиво й тихо... — тихо мовила Леона, обвівши поглядом протилежний берег лісу. — Ти часто буваєш у цьому місці?

— Бував, коли хотілося втекти від усіх, — відповів я, дістаючи мисливський ніж і сухі гілки з кущів, аби розпалити невеличке багаття. — Але сьогодні вперше привіз сюди когось із собою.

— Мені дуже приємно, що ти вирішив поділитися цим куточком зі мною, — ніяково усміхнулася вона й дістала з пакета упаковку звичайних сосисок. — Дивися, я тут ще й сосиски взяла. Який же пікнік біля вогню без них?

Я мимовільно усміхнувся, дивлячись, як вона вміло шукає рівні тонкі гілочки, щоб проштрикнути їх.

— Давай допоможу, — я підійшов, опустився поруч із нею на коліна й за допомогою ножа закілька секунд обчистив пару довгих прутиків.

Вогонь весело затріщав, огортаючи нас приємним теплом і запахом диму. Ми сіли поруч на плед, тримаючи гілочки над полум'ям. Сосиски швидко зашкварчали й вкрилися золотавою скоринкою.

— Знаєш, Даміре... — раптом тихо мовила Леона, дивившись на язики вогню. — Ти сьогодні дуже знервований. Я ж бачу. Якщо ти хочеш виговоритися — я готова вислухати. Можеш мені довіритися.

Я поглянув на її ніжний профіль у відблисках багаття. Лють, яка палала в мені ще годину тому, остаточно згасла, поступившись місцем дивному умиротворенню.

— Батько знову намагався диктувати мені свої правила, — процідив я, але вже без колишньої агресії. — Він знайшов наші фото біля РАЦСу й погрожував, що викриє тебе, розриє твоє минуле й знищить цей шлюб.

Леона трохи здригнулася, на секунду міцніше стиснувши гілочку в руці, але швидко опанувала себе:

— І ти через це так засмутився?

— Я лютував через те, що він сміє пхати свій ніс у моє життя й погрожувати тобі, — твердо вимовив я, повертаючи обличчя до неї. — Але я дав йому зрозуміти: ти під моїм захистом. І я не дозволю йому чи комусь іншому нашкодити тобі.

Леона подивилася на мене, і в її очах промайнула така глибока, щира вдячність, що в мене перехопило подих. Вона обережно зняла готову сосиску, поклала її на хрустку булочку й простягнула мені:

— Тримай, захисник мого спокою. Тобі треба відновити сили.

— Дякую, дружино, — посміхнувся я, беручи частування й навмисне зачепивши її пальці своїми.

Вона трохи зашарілася, але руку відразу не відсмикнула. Ми пили вино з келихів, їли гарячі сосиски з булочками, дивилися на вечірнє озеро й просто розмовляли про все на світі — легко, щиро й без жодних масок. У цей момент увесь світ із його проблемами, батьківськими погрозами та бізнес-контрактами залишився десь далеко за межами цього тихого берега.