28

(Леона)

Я сама не помітила, як накотилася втома. Можливо, це дався взнаки весь пережитий за день стрес і шалена напруга. Я просто прилягла на м'яке ліжко, щоб трохи перепочити, і заснула глибоким, міцним сном.

Коли я прокинулася, у кімнаті вже панувала напівтемрява. За вікном темно-синє небо всипали вечірні зорі, а електронний годинник на тумбочці показував майже восьму вечора. Мені раптом стало якось ніяково. Я ж у чужому домі! Раптом Даміру щось від мене потрібно, а я забилася у свою кімнату й носа не показую, наче якась гостя-нероба?

Швидко звівшись на ноги, я привела себе до ладу: причесала сплутане волосся, закріпила пасма й переодяглася у першу-ліпшу затишну домашню сукню, яку знайшла у валізі. Намагаючись рухатися якомога тихіше, я несміливо вийшла з кімнати й спустилася широкими сходами на перший поверх.

З кухні лунало якесь тихе бурмотіння. Я зазирнула туди й різко зупинилася в отворі дверей.

Дамір сидів за кухонним острівцем із телефоном у руці, перед ним стояла склянка з водою. Почувши кроки, він підняв голову, привітно всміхнувся і промовив:

— О, прокинулася. А я тут намагаюся нам доставку вечері організувати... — він трохи зніяковів, ніби виправдовуючись: — Просто хатня працівниця подзвонила й сказала, що сьогодні не зможе прийти за сімейними обставинами. А вона зазвичай готує мені вечерю. Тож тепер доведеться замовити щось із ресторану... До речі, що б ти хотіла?

Я відчула, як до щік приливає легкий рум'янець. Трохи осмілівши, я зробила крок уперед:

— Слухай... якщо в холодильнику є продукти, я без проблем можу сама приготувати нам вечерю. Це ж зовсім не складно.

Дамір здивовано звів брови й наче трохи розгубився:

— Справді? Ні-ні, ти не повинна цього робити. Може, я й сам щось зготую... хоча я й не дуже вправний кухар.

— Та все нормально, правда! — я вже сміливіше підійшла до величезного двокамерного холодильника й відчинила його дверцята. Всередині виявилося повно свіжих овочів, зелені та шматок чудового м'яса. — Подивися, тут стільки всього! Жодної проблеми нема щось швиденько запекти.

Я вже остаточно скинула з себе сором'язливість, дістала необхідне й упевнено засукала рукави.

— Гаразд, вирішено: зроблю картоплю, запечену з овочами та м'ясом, — командуючи парадом, оголосила я.

Розклала все на стіл, дістала з шафи глибокий противень і взялася за роботу. Раптом я відчула, як хтось нечутно підійшов іззаду. Від несподіванки я ледь помітно здригнулася — Дамір опинився зовсім близько, майже за моєю спиною.

— Я можу чимось допомогти тобі? — його низький голос пролунав над самим вухом. — Ти можеш казати мені, що робити, а я буду виконувати твої доручення. Так ми швидше приготуємо.

Я намагалася дихати рівно й нічим не показати, як сильно мене нервує така шалена близькість. Опанувавши свій голос, я обернулася до нього й кивнула на кошик із картоплею:

— Ну добре... Можеш начистити картоплю.

Він легко погодився, узяв гострий ніж і став поруч, упевнено й вправно беручись за роботу. А коли він трохи відійшов до раковини, напруга, що скувала мої плечі, нарешті спала.

Поки він чистив овочі, я швидко нашпигувала м'ясо часником, рясно змастила його сметаною та спеціями. Проте весь цей час я чітко відчувала його погляд — він був прикутий до моїх рук.

— Ти така хазяйновита... — раптом тихо мовив Дамір, спостерігаючи за моїми рухами. — Мені здається, мені дуже пощастило з дружиною. Хоча... — він гіркувато й ледь помітно усміхнувся, — і тимчасовою.

— Так, тимчасовою, — нагадала я більше собі, ніж йому, забираючи в нього начищену картоплю.

Я швидко покришила її великими шматками, виклала на противень разом із м'ясом, загорнула все під фольгу й відправила в розігріту духовку.

— Ну от, — витерши руки рушником, задоволено сказала я. — Сорок хвилин — і можна буде їсти.

Поки страва запікалася, Дамір дістав із мінібару пляшку вина та два витончені келихи.

— Ти обов'язково маєш це спробувати, — поставивши на стіл скло, сказав він. — Я особисто привіз його з Мадейри.

— Ой, ні-ні... — я зніяковіло замахала руками. — Я не дуже люблю алкоголь.

— Та ну, зовсім трішечки, — м'яко заперечив він, уже відкорковуючи пляшку. — Це вино ідеально смакуватиме до запеченого м'яса та овочів.

Не чекаючи моєї згоди, він налив трохи рубінового напою в мій та свій келихи. Сперечатися я не стала. Коли все було готове, я розклала апетитну запечену картоплю й соковите м'ясо по тарілках.
Дамір узяв свій келих, підвівся й подивився на мене теплим, глибоким поглядом:

— Ну що, дружино моя... За успішний контракт.

Я теж підняла келих, трохи сміливіше цокнулася з ним, а потім зробила невеликий ковток. Терпкуватий, вишуканий смак із фруктовими нотками миттєво розлився приємним теплом по всьому тілу.

За кухонним острівцем запанувала особлива, неймовірно затишна атмосфера. Світло від духовки й бічна підсвітка кухонних панелей м’яко відбивалися в кришталевих келихах, кидаючи рубінові відблиски на поверхню столу.

Дамір відрізав невеликий шматочок запеченого м’яса, спробував і задоволено примружився:

— Чесно скажу, Леоно... це просто неймовірно. Я вже й забув, коли востаннє їв щось настільки домашнє й смачне. Хатня робітниця готує чудово, але її страви завжди надто правильні, ресторанні, чи що.

— Дякую, — я ніяково усміхнулася, відчуваючи, як до щік підступає рум’янець. — Мене мама вчила. Вона завжди казала, що якщо готувати без поспіху й із душею, то навіть найпростіша картопля вийде смачною.

Дамір на секунду затамував подих, м’яко подивився на мене й зробив ковток вина:

— Твоя мама була мудрою жінкою.

— Вона була найкращою, — тихо мовила я, крутячи ніжку келиха в пальцях. — З нею в нашому домі завжди панували тепло й затишок. А коли її не стало... усе перевернулося догори дригом. А коли батько поїхав, мачуха з першого ж дня дала зрозуміти, що ми з Марком тут зайві.

— Вона справжнє чудовисько, — суворо процідив Дамір, і його обличчя на мить похмурніло. — Я ледь утримався сьогодні вранці, щоб не сказати їй ще пару «ласкавих». Мені досі гидко згадувати, як вона з тобою розмовляла.