27

(Леона)

Дорога до його будинку минула майже в цілковитому мовчанні. У салоні машини панувала така натягнута тиша, що я виразно чула власне прискорене дихання. Я дивилася на вечірні вогні міста за вікном, але час від часу мої очі ковзали по профілю Даміра — його суворих рисах обличчя, міцно стиснутому кермі в руках із виразними венами. Після всього, що сталося в РАЦСі й у моїй квартирі, між нами з'явилася якась дивна, невловима напруга.

Коли авто зупинилося перед масивними воротами розкішного двоповерхового особняка, серце знову застрибало десь у горлі.

Дамір загнав автомобіль у підземний гараж, першим вийшов, відчинив мені дверцята й рішуче забрав з багажника мою валізу.Ми піднялися на перший поверх. Дім вражав своїми масштабами: високі стелі, стриманий панорамний дизайн у темних і світло-сірих тонах, мармурові підлоги, мінімум зайвих деталей і відчуття абсолютної, майже стерильної чистоти.

— Проходь, — тихо сказав Дамір, поставивши валізу біля сходів.

Його низький оксамитовий голос пролунав у просторому холі надто інтимно. Я зробила кілька обережних кроків, наче ступала по крихкому льоду.

— Це вітальня, — він зробив рух рукою, показуючи на величезний шкіряний диван і камін. — Далі кухня й їдальня. На першому поверсі також є мій кабінет... Але тобі краще показати твою кімнату, ти виснажена.

Він узяв мою валізу й рушив масивними дерев'яними сходами на другий поверх. Я слухняно пішла слідом, вдивляючись у його широку спину. У кожному його русі відчувалася впевненість господаря, і від цього мене кидало то в жар, то в холод.
На другому поверсі Дамір пройшов довгим коридором і зупинився біля одних із дверей, штовхнувши їх усередину.

— Це твоя кімната.

Я зайшла всередину й затамувала подих. Кімната була просторою, світлою й неймовірно затишною: величезне ліжко з м'яким узголів'ям, кремові штори до підлоги, власна велика ванна кімната й окрема гардеробна. Усе виглядало настільки досконало, що мені навіть стало ніяково.

— Ось тут гардеробна, — Дамір відчинив двері поруч і заніс туди валізу. — Можеш скласти сюди всі свої речі. Якщо місця не вистачить або потрібно буде щось докупити — просто скажи мені.

Він розвернувся й опинився зовсім близько до мене. У вузькому просторі між нами миттєво спалахнув невидимий струм. Я мимовільно зробила півоберта, але зупинилася, опустивши погляд на його сорочку, на якій розстебнулися дві верхні ґудзики. Мені здалося, що він чує, як калатає моє серце.

Дамір повільно ступив ще крок уперед. Його висока постать майже повністю заступила світло з коридору. Він опустив погляд на мої губи, і в його очах промайнув важкий, темний вогник. У повітрі зависло стільки несказаного: спогади про той раптовий поцілунок, про його гарячі долоні, про те, що тепер ми чоловік і дружина... і водночас чужі люди, пов'язані сухим контрактом.

— Якщо тобі щось знадобиться... — його голос став нижчим, із легким хрипом, — абсолютно що завгодно — просто скажи. Моя кімната далі по коридору, в кінці.

— Дякую, Даміре... — витиснула я з себе пошепки, боячись порушити цю крихку тишу. — Дякую за все. Ти й так зробив для мене занадто багато.

Він затримав на мені погляд трохи довше, ніж вимагала пристойність. Його пальці мимовільно смикнулися, ніби він хотів торкнутися моєї щоки чи пасма волосся, але він стримався, міцно затиснувши руку в кишеню штанів.

— Обживайся, — коротко мовив він, роблячи крок назад до дверей. — Відпочивай. Побачимося увечері.

Дамір повільно зачинив за собою двері, залишивши мене в тиші кімнати. Я опустилася на край м'якого ліжка, приклала долоні до палаючих щік і важко видихнула. Я в чужому домі. Я дружина Даміра Рядовського. Збожеволіти можна.