24

(Дамір)

Ледь не силою вивівши Леону за руку з квартири та спустившись сходами до машини, я зупинився й поглянув на неї.

— Як ти? — тихо запитав я.

Дівчина мовчала. Вона перебувала у глибокому шоці, дихала часто й переривчасто, а в її очах застигли сльози, які вона з усіх сил намагалася втримати, аби не розплакатися просто зараз. Піддавшись раптовому пориву, я міцно взяв її ніжну, тремтячу долоню у свою.

— Не хвилюйся, — сказав я, намагаючись додати своєму голосу якомога більше впевненості. — Тобі більше не доведеться з ними спілкуватися. Сьогодні ж увечері я заберу тебе до себе.

Вона підняла на мене погляди, повні розпачу:

— А як же мій брат?.. Він неповнолітній, Даміре.

Я мимоволі замислився. І справді — що робити з Марком? Він неповнолітній, тому забрати його юридично прямо зараз разом із Леоною я не мав жодного права. А залишатися без нього вона категорично не захоче, адже це була її обіцянка покійній матері.

— Ми щось придумаємо, — мовив я, дивлячись їй прямо в очі. — Я щось вигадаю, як вирішити цю проблему. Довірся мені.

Леона подивилася на мене з такою щирою, беззахисною надією, що в мене всередині щось стиснулося:

— Тільки, будь ласка, придумай щось... Я знаю, що ти мені нічого не винен, але... я сама не справлюся.

Я зловив себе на думці, що хоча за умовами нашої угоди дбати про її родину не входило в мої обов'язки, я просто фізично не міг залишити її сам на сам із цією бідою. Мені категорично не хотілося бачити сльози на цих порцелянових щічках. Вона була вся в білому, і цей молочний відтінок їй неймовірно пасував, а перли м'яко мерехтіли крізь світлі шовкові пасма її волосся.

Ми сіли в авто й рушили до РАЦСу. Дорога минула в мовчанні. Я бачив, як Леона нервово крутить на пальці сапфірову обручку, намагаючись опанувати власне хвилювання.

Ми піднялися широкими сходами й зайшли до внутрішнього кабінету РАЦСу. Жодної урочистої зали з мармуровими колонами, живих квітів чи весільного маршу Мендельсона — я навмисне замовив звичайну, максимально спрощену процедуру.

За масивним робочим столом сиділа жінка в суворому темно-синьому костюмі. Вона поправила окуляри, розклала перед нами дві папки й кивнула на стільці з високими спинками:

— Доброго дня. Прошу сідати. Ознайомтеся з текстом актового запису про шлюб та перевірте правильність своїх персональних даних.

Я бачив, як у Леони тремтять пальці, коли вона брала ручку. Її дихання було частим, біла сукня злегка шелестіла при кожному її русі. Щоб підтримати дівчину, я непомітно поклав свою широку долоню поверх її вільної руки під столом і злегка стиснув. Вона на мить завмерла, глянула на мене з-під довгих вій і повільно повільно видихнула, наче дякуючи за цей мовчазний жест.

— Відповідно до поданої заяви, — сухо й зачитала реєстраторка, гортаючи сторінки, — реєструється шлюб між громадянином Даміром Рядовським і громадянкою Леоною Рясною. Чи є ваше рішення вільним, усвідомленим та взаємним? Чи підтверджуєте ви свій намір вступити до шлюбу? Наречений?

— Підтверджую. Так, — відповів я чітким, рівним тоном, без жодної вагання в голосі.

— Наречена?

Леона злегка здригнулася від звуку свого нового статусу, затримала подих на пів секунди й тихо промовила:

— Так.

— У такому разі прошу поставити ваші підписи у відповідних графах: спочатку в журналі реєстрації, а потім у свідоцтві.

Я взяв важку ручку, швидко поставив свій розмашистий, звичний підпис і передав її дівчині. Вона обережно, виводячи кожну літеру, вивела своє ім’я поруч із моїм прізвищем. Процедура зайняла від сили дві хвилини. Жінка скріпила документи важкою печаткою, вклала їх у захисну обкладинку й простягнула нам:

— Вітаю. З цього моменту ваш шлюб офіційно зареєстровано. Можете поцілувати дружину.

Це була стандартна, завчена фраза, яку реєстраторка вимовляла сотні разів на день. Але для Леони вона прозвучала як грім серед ясного неба. Вона миттєво відсахнулася назад, вжалася в спинку стільця й перелякано, збиваючись на кожному слові, почала виправдовуватися:

— Ой... ні, дякую, це ж не обов'язково... У нас же просто... Це не вимагається за регламентом, ми просто...

Я й сам не знав, який саме біс у мені забіснувався в цей момент — чи то це було роздратування від її бажання тримати дистанцію, чи то простий хуліганський порив, але слухати її виправдання я більше не збирався.

Не давши їй договорити жодного слова, я подався вперед, торкнувся пальцями її підборіддя, й нахилився впритул.

— Тш-ш-ш-ш, Леоно, — тихо, майже в самі губи прошепотів я, і змусив її замовкнути, накривши її вуста своїми.

Вона тихо ахнула від несподіванки прямо в мій поцілунок, і її солодкий, теплий видих обпік моє обличчя. Її губи були неймовірно м’якими, трохи тремтячими й ніжними, наче пелюстки.

Спочатку вона скам'яніла від шоку, її долоні впиралися мені в груди, але вже за секунду її пальці безсило пом'яли тканину мого піджака.

Я пом'якшив тиск, повільно й чуттєво провівши губами по її вустам, відчуваючи, як дівчина розслабляється й мимовільно відповідає на цей дотик. У голові миттєво затьмарилися всі тверезі думки. Запах її парфумів, тепло її тіла й цей раптовий поцілунок пропікли мене наскрізь, змушуючи геть забути про те, що перед нами стоїть чужа жінка, а наш шлюб — це лише холодний розрахунок на папері.

Вона завмерла в моїх руках, а я відчув, як шалено й прискорено калатає моє власне серце від дотику до моєї тепер уже офіційної дружини.