3

(Дамір)

Голова гуділа, наче триклятий трансформатор на підстанції, тіло ломило, а в роті пересохло так, ніби я провів ніч у пустелі.

«Води… Трясця, терміново потрібна вода…»

Я через силу розплющив очі й повільно обвів поглядом кімнату. Так, мій водій, як завжди, доставив мене додому цілим.

Тук. Тук. Тук.

У двері постукали, і цей звук відгукнувся у моїй хворій голові ударами набату.

— Зайдіть! — невдоволено відповів я.

Через двері несміливо прослизнула фігура у формі покоївки.

— Наталю, терміново дай мені води! — хрипко наказав я жінці.

Та швидко посунулася до комода і, взявши звідти пляшку мінералки, простягнула її разом із пігулкою.

— Що там у тебе? — я поморщився, ковтаючи солону рідину. — Що ти там уже ховаєш?

Наталя простягнула руку:

— Пане, взяла на прання ваш костюм, у якому ви святкували вчора день народження, а там був цей телефон. Певно, ваш.

Я забрав з її руки гаджет і, не поспішаючи, позіхнув.

— Дякую, можеш іти.

Коли за її спиною тихо зачинилися двері, я довго дивився на незнайомий телефон. Що це за дешева кнопкова «цеглина»? Звідки вона взялася в моїй кишені?

Спогади поступово почали спливати, хоч і неохоче. Дівчина-офіціантка. Та налякана «принцеса», яка втекла від мене, плеснувши в обличчя «ПінаКоладою», і навіть не помітила, як загубила свій мобільний десь поряд.

Я пригадав учорашнє свято. Срака… Я був п’яний у драбадан.

Напевно, дівчина злякалася надмірної уваги нетверезого чоловіка й вирішила зникнути, загубивши при цьому телефон.

А я навіть не пам’ятав, навіщо до неї приставав. То був не я — то говорив зелений змій.

Пам’ятав лише, як механічно підібрав той телефон і сунув його в кишеню піджака.

Я покрутив дешевеньку мобілку в руках.

Наскільки погано вона живе, якщо користується таким допотопним пристроєм? Навіть взуття в неї вчора виглядало недорогим.

Отже, треба знайти її, особисто віддати телефон і вибачитися за свою вчорашню поведінку.

Спочатку в планах було відправити свого водія з квітами. Але, трохи подумавши, вирішив що поїду сам.

У контактах — одногрупники, мачуха, брат. Набрав мачуху — певно, та переживатиме за втрачену річ.

Пішли гудки.

— Ало? Якого ти мені дзвониш, дурбецало? Ти ж знаєш, що я зараз у солярії!

Моя брова повільно поповзла вгору. Я зберігав холодний тон.

— Добрий день. Я знайшов телефон вашої падчерки. Коли я можу підвезти його і віддати?

У слухавці почулася лайка.

— Так і знала, що це ліниве і неуважне створіння його колись загубить! Якщо ви чекаєте винагороду — забудьте. Я гроші не платитиму. Простіше лишити цю дурепу без телефону. Знатиме, як дорогі речі направо і наліво розкидати!

Я відчув, як у грудях піднімається холодне роздратування, але голос залишився рівним і владним:

— Мені гроші не потрібні. Я просто хочу повернути знайдену річ!

Пауза. Жінка невдоволено фиркнула.

— Ну тоді під’їдьте сьогодні близько вісімнадцятої на проспект Свободи, 19. Ця ідіотка буде вдома та й забере. До побачення!

Не встиг відповісти, як у слухавці знову пролунали короткі гудки, і я вимкнув телефон.

Мда… Схоже, дівчина живе разом із вельми неприємною особою.

Я спокійно глянув на годинник. До вісімнадцятої в мене ще було достатньо часу, щоб завершити всі справи.