Частина ІІ Джузепіна

У призначений день Марина приїздить до маєтку синьйори Джузепіни на п’ять хвилин раніше домовленого часу. Дівчина дзвонить у домофон, але ніхто не відповідає. Рівно об одинадцятій ворота відчиняються.

Марина йде доріжкою до прекрасного маєтку. Праворуч від входу на флагштоку теліпається шматочок тканини, схожої на англійський прапор. Коліна в дівчини чомусь тремтять, ніби перед екзаменом. Чи то пафос будівлі тисне на неї, чи то страх перед невідомістю.

Біля входу Марину зустрічає вже немолодий дворецький. Жестом руки він запрошує гостю зайти до будинку. Провівши її до середини величезного холу, мовчазний чоловік зупиняється.

Дворецький: Зачекайте тут, будь ласка. (Швидко зникає.)

Марина стоїть, зачарована чудовим інтер’єром: незвичні старовинні люстри, штори, підсвічники справляють неабияке враження. Раптом її погляд зупиняється на картині у важкій темній рамі, що висить на стіні якраз над аркою. Ця річ дуже контрастує з рештою предметів у кімнаті. На картині зображена розпатлана сива жінка з величезною бородавкою на щоці, на руках у неї сидить злий кошлатий пес. Цей «витвір мистецтва» ніяк не вписується в інтер’єр, але чомусь висить на найвиднішому місці.

Марина: Господи, невже то вона? За що це мені?

Серце в Марини стискається, їй стає моторошно й геть сумно. Хочеться втекти звідси й бігти світ за очі.

З’являється Джузепіна.

Джузепіна: Добрий день, синьйоро чи синьйорино?

Марина відриває очі від картини й повільно переводить їх на господиню, яка так зненацька з’явилася. Дівчина бачить перед собою статну, елегантну жінку з гарними рисами обличчя, охайною зачіскою і гострим розумним поглядом. Джузепіна видається впевненою та гармонійною. На руках у неї сидить маленький симпатичний песик. Марині одразу стає легше на душі, й вона трохи веселішає.

Марина: Добрий день. Я синьйорина. Звуть Мариною. Прийшла до вас на роботу.

Джузепіна: Ви непогано розмовляєте італійською.

Марина: Дякую.

Джузепіна: Ну що ж, синьйорино, запрошую пройти до вітальні.

Жінка вітерцем промайнула повз Марину й зупинилася біля одних із безлічі дверей. Упевнившись, що дівчина йде слідом, господиня повернулася і зайшла в кімнату. Марина — за нею.

У великій залі наприкінці довжелезного столу сидить, немов справжня королева, Джузепіна. Біля дверей стоїть уже знайомий Марині дворецький Вінченцо й чекає на дівчину. Щойно вона наближається, чоловік відсуває стілець і жестом пропонує сісти.

Джузепіна стисло розповідає Марині про її обов’язки.

Джузепіна: Попереджаю, що ми беремо всіх на однакових умовах — із випробувальним терміном один місяць.

Марина: Я згодна.

Джузепіна: Добре, тоді до роботи!

Так почалася нова сторінка Марининого життя. З кожним днем дівчина дедалі глибше поринає у курс домашніх справ і, відповідно, здобуває довіру Джузепіни. Також вона повинна супроводжувати синьйору і бути поруч, коли покличуть. А кличуть її щохвилини й доручають усе більше справ. Випробувальний термін швидко закінчується. Марину залишають працювати на постійній основі. Непомітно дівчина стає управителькою будинку.

Якось у гості до Джузепіни приходить її давня знайома, вредна бабця Сісіна. Жінки сидять у вітальні, п’ють каву. Впадає в очі контраст: статна, струнка Джузепіна і товстенька, з маленькою голівкою та хитрими оченятами Сісіна. Гостя трохи глухенька, тому розмовляє голосно.

Сісіна (скрипучим голосом): А твоя нова робітниця Марина нічого в тебе ще не поцупила?

Джузепіна: Звідки мені знати? Сподіваюся, що ні.

Сісіна: Ти занадто довірлива, це легковажно з твого боку. Мою родичку в Бергамо одна така обікрала. Забрала все: срібло, прикраси, навіть постільну білизну.

Джузепіна: Також українка?

Сісіна: А дідько їх знає: українка чи румунка. Ти хоч документи в неї перевірила?

Джузепіна: Звісно, я ж її на роботу наймала й усе оформила за законом.

Сісіна: Ти за неї ще й податки платиш? То вона повинна на тебе молитися і руки тобі цілувати! На всьому готовому тут сидить, ще і гроші отримує. Ой, піду. Синок має приїхати. Другий місяць обіцяє з нареченою познайомити, але постійно відкладає зустріч. Чому б це? П’ятдесят років, а ніяк не одружиться. Запитувала, чи вона хоч неаполітанка. А він мені: «Мамо, та яка різниця? Я досі не одружився, бо тобі всі не такі». От діти! Живеш заради них, а вони... До зустрічі! Будь обережна зі своєю українкою!

Марина чує цю розмову, але розуміє, що краще не втручатися. Сумна піднімається до себе в кімнату.

Дівчина звикає, що в будинку багато прислуги, тому завжди шумно. З часом вона вивчає вподобання господині, розклад її життя, буває з нею на різних заходах: виставках, концертах, навіть кінських перегонах. Джузепіна має власну конюшню. Коли вона їздить верхи, Марина супроводжує її на велосипеді, щосили кумедно крутить педалі, намагаючись наздогнати. Згодом дівчина наважується брати уроки верхової їзди. Перший раз її заледве висаджують на коня дві служниці, а Джузепіна, професійно тримаючи спину, гарцює поруч.

Марину захоплює нова робота, попри нестерпний характер господині. Дівчину засмучує лише те, що Джузепіна не дуже схильна до спілкування, і те, що Марина мусить обідати з іншими працівниками в кімнаті для прислуги. Українці хочеться більше дізнатися про Джузепіну від самої Джузепіни.