Частина І Доле, моя доле...

Тепла італійська осінь. Грайливі промені пробиваються крізь пожовкле листя дерев. Ніжний вітерець торкається волосся Марини. Це її улюблена пора року. Вдихаючи смачне осіннє повітря, дівчина усміхається і щиро дарує перехожим своє нестримне почуття радості. Марина впевнено крокує вуличкою. Їй двадцять вісім, але на вигляд не більше двадцяти п’яти. Струнка, симпатична і з неповторним шармом. Очі. Чомусь саме вони найбільше привертають увагу. Сині, немов волошки, з дитячою цікавістю дивляться на цей світ і сяють попри всі негаразди.

Марина йде знайомим парком і повертає в бік кав’ярні «Бенвенуто», де сьогодні має бути людно. Саме в неділю тут збираються на посиденьки українки-заробітчанки, щоб хоч трішки скрасити своє нелегке життя на чужині. Вони діляться новинами, проблемами, успіхами, сподіваннями, й від того стає тепліше на душі, а головне — не так самотньо.

Аромат кави зустрічає дівчину біля входу. Марина заходить усередину. За столом сидять жінки й голосно щебечуть одна з одною. Усі років на двадцять чи й більше старші за дівчину.

Жінки (побачивши Марину): О! Ти ба, хто до нас завітав! Наша квіточка! От дівка, завжди регоче! Сідай, Мариночко.

Перша жінка: Привіт! Яким вітром? Ось, біля мене є місце.

Дівчина приєднується до українок, триває палка розмова. Жінка під столом наливає з пляшки Марині вина.

Перша жінка (до Марини): Це домашній «Кагорчик». Оте їхнє «Просеко» пити неможливо — такий кисляк! (Мружиться.) А це смачненьке, солоденьке, а головне — з України.

Марина: Дякую. Ну, давайте, за зустріч!

(П’ють.)

Друга жінка (продовжує розповідь): На чому я там зупинилася? А! Отак я потрапила у Грецію замість Італії. Обдурили мене, паскуди! Завезли бозна-куди, потім насилу сюди добралася.

Третя жінка: А в мене що було! Приїхала в сім’ю бабцю доглядати. Її діточки в мене паспорт того самого дня забрали. Падлюки! Це аби не втекла від них, бо ніхто там працювати не хотів. Я свій паспорт рік по всіх шафах шукала, щоб звідти здиміти. Куди ж я без документів? А коли знайшла, то як дременула, тільки мене й бачили!

Четверта жінка: Ой, згадалася й мені кумедна ситуація, майже анекдот! У родину я потрапила хорошу, добру. Бабуся спокійна. Але я немов глухоніма була — мови геть не знала. Бабця одно: «Джіджі! Джіджі!» Думаю: «Куди вона весь час їхати збирається?» А то, виявляється, сина в неї Луїджі звали, тому вона його так пестливо і називала — Джіджі. От приїздить той Джіджі й каже мені щось італійською. Чую: «домані», ага — завтра, «іо» — я, «венго» — приїду, «фрігоріферо» — холодильник. А далі чи то «звотаре», чи «лаваре». Нічого не розберу! Ну я собі так зрозуміла, що треба помити того холодильника. Два дні, як дурна, його драяла. Уже той Джіджі по нього приїхав, а я ще полички домиваю. Він дивився-дивився, а потім забрав у мене з рук останню поличку, вкинув усередину холодильника й поніс надвір в автомобіль вантажити. Через годину з магазину привезли новенький холодильник, а той, старий, виявляється, на смітник викинули. А я, бідна, його «вилизувала», бо нічого не допетрала італійською! Отож, від дурної голови й рукам горе! (Усміхається.) Але то був не кінець моїх пригод!

Потім ще й закохалася в того Джіджі, немов школярка, повідомлення на мобілку почала йому строчити. Він запевняв, що з дружиною вже майже розлучений. А вона, як дізналася, одразу валізи мені спакувала й надвір виставила. Так мені, дурепі старій, і треба! Це мені зараз смішно, а тоді було не до сміху...

П’ята жінка: Вони, як послухати, усі майже розлучені!

У мене на півночі хороша робота була. Як мене на цей південь занесло?! Доля. Мій Феліче приїхав у Мілан до родичів, у яких я працювала. Щойно мене побачив, учепився, мов реп’ях до кожуха. «Поїхали зі мною» і все. Я, дурна, погодилася! Задовбалася на одному місці стільки років працювати! Тепер батьків свого Феліче мушу задурно глядіти. А він, козел, грошей хоче дає, а хоче — ні. Покину його!

Галина (по-генеральськи): Я, дівчата, вам завжди кажу: «Ніхто нас сюди не кликав. Ми до Італії самі приперлися. Тож поважаймо цю країну й радіймо тому, що маємо. Така наша доля. Тут усе по-іншому».

У Марини дзвонить телефон, дівчина вибігає надвір. Жінки тихенько наспівують українську пісню. До кав’ярні під’їжджає автівка, за кермом якої сидить італієць. Поруч із ним — українка Леся. З авто лунає знайома італійська мелодія. Жінки дивляться у вікно. Одна з них, Інна, впізнавши свою сестру, яка сидить в автомобілі, вибігає з кав’ярні. Бере в Лесі з віконця клуночок, дякує й одразу повертається.

Галина (до Інни): Що це твоя сестра з нами вже й не вітається? Великою сеньйорою стала? Я ж їй не одну роботу підігнала, а вона носа до неба задерла! Така раніше була скромна та знедолена, а це вже пані! Думає, якщо відхопила собі чоловіка-дантиста, то можна й не здоровкатися? Та нічого, Бог усе бачить. Нехай чекає, коли він з нею одружиться!

Інна (виправдовуючи сестру): Просто вони поспішають. А він, до речі, вже одружився з нею.

Галина (іронічно посміхається): Он воно як? Тишком-нишком, навіть на весілля нікого не покликала. Хм! Та нічого, ми не горді, аби на щастя було.