Розділ 9

У приймальню повертаємося разом.

Першою заговорити тепер ще страшніше. Якщо Тиран так обійшовся з Олегом, то мене тоді треба взагалі вже відспівувати. Не минути мені страти, ох, не минути, он який насуплений бос.

- Чекаю пояснення вашого запізнення? - похмуро вимовляє Марк Валерійович, проходячи у кабінет.

Слідую за ним, хвилююся. Та що там, трясуся, як листочок осиковий.

- А ви мене звільните?

- Ще не вирішив.

Ось воно як.

Шанс на порятунок є. Сподіватися боюся. Судячи з похмурої фізіономії Тирана, не занадто вже й великий цей шанс. Такий собі, маленький шансик.

- Я поспішала до вас, хотіла приїхати раніше на годину. Встала вчасно. А вони затопили, зранку ще й через вікно тікала, - нервую, і тому плутано випадають з мене виправдання.

Сумка випадає з рук, а з неї висипаються цукерки з зефірками. Ой, ще подумає, що я запізнилася, купуючи все це. Ну чому зі мною завжди так, одна халепа поганяє іншу?

- Мені водій фургона солодощі подарував. Ви не подумайте, що я сама, мені ж не до цього. Але ось, пригощайтеся, будь ласка, - з сумки залишок дістаю, перекладаючи босові на стіл. Хоча б нехай знає, що Ганна не жадібна.

Марк Валерійович з широко розкритими очима дивиться на моє солодке «багатство» і знову переводить погляд на мене. Хитає чомусь головою.

Це що? Знак якийсь?

Тікати пора? Рятуватися?

- Ганно, а з вами ж не засумуєш, - малозрозуміло хмикає бос.

Еге ж, не засумуєш аж ніяк. Везінням навіть і не пахне. За кожен ковток свободи боротися треба. Босові б так не нудьгувати.

- Тепер давайте спокійно і чітко. Ганно Сергіївно, ви стверджуєте, що на роботу вийшли через вікно?

- Так. Все вірно.

- Садна, де отримали?

- Там же... впала, бо дуже поспішала сюди.

Не бос, а слідчий якийсь. Хоча, мабуть, одне іншому Тирану не заважає. І треба ж, поранення мої встиг розглянути.

- Якщо все так, то нам потрібно у лікарню, - як рішуче бос увійшов, так і виходити зібрався.

- Зачекайте, Марку Валерійовичу! Навіщо вам туди?

- Не мені, а вам, перевірити травми. А я повинен переконатися, що моя помічниця не звалиться десь посеред робочого дня.

Ого-го, та тут турботою повіяло.

Але наступна думка, мені сподобалася набагато більше.

- Марку Валерійовичу, це значить, я все ще ваша помічниця? Я залишаюся?

- Це означає, що ви отримали контрольне попередження. Ганно, давайте вже поїдемо швидше у лікарню.

Доводиться вмовляти боса нікуди мене не везти. Нічого там перевіряти. Помазати, пшикнути та заживе. Не відразу, але все ж Тиран погоджується. Викликає хлопця з охорони і дає тому доручення, що потрібно купити в аптеці. Поки той бігав, я попросилася в душ, ну все ж незручно у такому вигляді працювати, ганьбити начальника перед людьми.

У душовій кабінці швидко випрала білизну. Що ще мені залишається, надягаю вологе, зате чисте. Зверху костюм. На сьогоднішній день у мене з речей - все на мені. Така я завидна наречена.

Повертаюся у приймальню. На моєму столі вже навалені флакончики, тюбики, спреї, бинти, пластирі та інше різне, щоб Ганнуся надовго була забезпечена засобами для успішних стрибків з різних вікон.

Бос не висловлював мені слів співчуття, реагував стримано, але ось потурбувався все ж. Не вигнав, а ще полікував. Який у мене добрий бос. Особливо на відстані.

Між прийомом відвідувачів, заношу начальнику каву.

- Знаєте, що мені подумалося, дивлячись на вас? - бос піднімає на мене глузливий погляд, від якого стає не по собі.

- Що? - хочеться і не хочеться знати. Навряд чи щось добре почую.

- Ви схожі на Попелюшку. Тільки та тікала по сходах, а ви з вікон. І ось ще свою річ недавно втратили.

Висуває верхній ящик свого столу. Дістає звідти пакетик. А з пакетика з'являється... панчіх, той самий, що за карнизом залишився.

Найгірший ганьба настає прямо зараз!

- Це ви забрали? - тягнуся до своєї речі.

- Не має значення, - чомусь не зізнається, і ховає назад панчоху. - Мене хвилює, що робити з вами далі? Як ви будете вирішувати проблему із запізненнями?

Ех, та просто ж все.

- Обіцяю більше не спізнюватися, з вікон не вистрибувати. Всі ваші вимоги виконувати. А можна раніше аванс отримати?

- Ось побачу, що ви не спізнюєтеся, Ганно Сергіївно, тоді й подумаю над вашим проханням.

Хм… Напад доброти у боса, мабуть, закінчився. Але я повинна була зробити спробу. Вислухала нові завдання та вирушила виконувати.

Багато бос не ганяв. Навіть так подумалося, що шкодує. Напевно, мені хотілося так думати, адже в іншому день нагадував попередній. З однією тільки різницею, я зробила самий завантажений вигляд. Прикинулася, що нічого не встигаю, а бажання доробити роботу до кінця - найголовніше у житті. Марк Валерійович дозволив затриматися. Але попередив, що можна ненадовго.

Угу-угу, покивала і пальцями далі стукаю по клавіатурі.

Неважко здогадатися, де я збиралася ночувати. Там, де спізнюватися мені не доведеться. Спокійно закінчила друкувати посадові інструкції для співробітників з нового відділу за завданням боса. Розписала графік зустрічей на тиждень. Все ж зручно, коли нікуди поспішати. Сиди собі, працюй, а не потоп розгрібай у своїй кімнаті.

Відволікали мене дзвінками з дому. Мама дзвонила п'ять разів, вітчим теж не менше. Сестри писали з наїздами. Всіх ігнорувала. Знаю, що знову доведеться докори вислуховувати. Та й сказати поки що нічого родині. А хочеться таке, щоб зрозуміли - я без них не пропала, домоглася всього і є чим пишатися.

Мріючи про майбутнє, так і заснула. І снився мені усміхнений Марк Валерійович, ліз обніматися і аванс на підносі приніс.

- Доброго ранку, чи що? - лунає над моєю головою голос боса.

Ну ось, знову він сниться.

- Ганно, ви чому спите в офісі?! - тепер ще й смикає за плечі.

- Га? Що? - підстрибую на стільці.