Розділ 8

У мою кімнату з вереском залітають Катя з Тонею по черзі. Разом вони б у двері не пройшли.

- Ганко! Ти що накоїла?!

- Знову ми через тебе постраждали! Ти нам грошей тепер винна. Відпрацьовувати будеш! Та вже не викрутишся від роботи на тата!

- За що я вам винна? - я вже втомилася запам'ятовувати всі борги, які мені постійно пред'являють буйні сестри.

- Ти кран не закрила. Топиш весь будинок! - кричить скажена Катька.

Ой, невже?

Я так розгубилася, коли увійшла, що не побігла відразу у ванну.

Кран закриваю і розумію при цьому. Ні, я нічого не забула. Чудово пам'ятаю, що перевіряла зранку. Логічно теж не сходиться. Якби я зранку забула воду закрити і дійсно вода полилася, тоді б затопило не тільки мою кімнату. Тут явні ознаки перевернутої моєї кімнати з подальшим заливанням з відра.

Повертаюся з бажанням прибити сестер-бегемотів.

- Ви брешете все! Речі мої, хто тоді скинув?!

- Так ми намагалися твоє затоплення рятувати, - не губиться Тоня, задоволено пирхаючи і наступаючи великою лапою на мою подушку. Навіть постільна білизна і та на підлозі.

- Якщо намагалися, чому кран тоді не закрили?

- А це вже твої проблеми, - вигукує злобно Катька.

Ну все, вони мене вже дістали.

Хапаю з підлоги мокрі речі і кидаю у знахабнілих двійнят. Вони кричать. А я вже взялася за швабру і збираюся, гнати їх з кімнати.

- Ганно, та ти зовсім вже совість всю втратила! - залітає вітчим, прикриваючи своїх донечок. - Швидко безлад прибрати! У своєму будинку не потерплю таке ставлення!

І що робити? Пояснюю, доводжу - ніхто не вірить. Всі налаштовані проти мене.

Ще дві години збираю воду. Наводжу порядок у кімнаті, якщо так вважати, що всі мокрі речі довелося прати та виносити на просушку. Спати все одно неможливо у жахливій вогкості, винуватиця якої точно не я.

Доповзаю сонна і втомлена до горища. На переодягання сил не залишилося. Там є матрац. На нього і лягаю, підкладаючи сумку під голову замість подушки. Заводжу будильник на ранок. Найголовніше, не підвести Марка Валерійовича. Нехай він і Тиран, але ж повірив у мене, взяв у свої помічниці.

Закриваючи очі, все ще думаю про боса. Який він, коли не на роботі? Завжди такий сноб і небалакучий? І чому так агресивно налаштований проти службових романів? Є у мене підозра, що його позиція має якусь підставу, щось у минулому сталося. Але він настільки закритий чоловік, з'ясувати про нього майже нічого неможливо. Всі відомості по пліткам тільки можна збирати.

Зранку прокидаюся не бадьоро і з радістю. Той жах, що мені влаштували Катя і Тоня, продовжує вимагати відплати. Так, я впевнена, що це їх рук справа. На підлості вони завжди підуть легко. А тут ще й вітчим, радий старатися. Ну нічого, зараз я…

Мої думки обриваються, коли я відсуваю засув на двері та намагаюся відкрити. Замкнено.

Раптом заклинило?

На горищі старі двері. Насилу відкриваються.

Прикладаю всі свої сили. Взагалі нічого не зсувається. Двері закриті та вийти ніяк.

За часом я ще встигаю. Але вже треба поквапитись. Я ж пам'ятаю, що минулу помічницю за запізнення звільнили, вона не пройшла випробувальний термін.

Беруся стукати по дверях кулаками і кричати, наскільки вистачає сил.

- Ми не знаємо, що з дверима, - на тому боці лунає басовитий голос Каті. - Наш тато з твоєю мамою поїхали. Повернуться, і нехай розбираються.

- Ви зовсім вже знахабніли? - намагаюся кричати, але мій голос від криків захрип. - Швидко випустіть мене!

За дверима сестри сміються:

- А то що? У корпорацію не потрапиш, і бос тебе вижене?

- Подивіться, всі її хочуть. Перемагає на конкурсах. Ось виженуть і будеш знати, як ніс відвертати від нашої роботи.

Слухаю цих пришелепкуватих і розумію... Мама мене здала! За що? Чому? Сумніваюся, що мені хтось нормально це відповість. Моя матуся безхарактерна жінка і легко піддається впливу. Напевно, вона мені бажає щастя, але якось аж надто, по-своєму.

- Не хочете допомагати, тож, не заважайте відпочивати, - кажу через двері.

Катя і Тоня ще щось там бурмочуть нерозбірливе, і чутно по гучному тупоту, як відходять і залишають мене нарешті у спокої.

Задумка дочок вітчима тепер склалася у моїй голові остаточно. Вони спеціально створили мені умови в кімнаті, щоб я там спати не могла. Підштовхнули до ночівлі на горищі. А все тому, що у моїй кімнаті вони мене вже закривали, і я з легкістю змогла вибратися. З горища завдання складніше. Але на конкурсі я все одно у гірше становище потрапила, до сих пір не розумію, як зважилася вибиратися на рівні сьомого поверху.

Витрачаю час на те, щоб відірвати гнилі дошки, прибиті до єдиного віконця на горищі. Дряпаюся об цвяхи і дрібну тріску. Шкодую себе, реву, але продовжую звільняти собі шлях до відступу.

Сумку вішаю на шию. На мені так і залишився одяг з учорашнього дня. Ні про який макіяж або зачіску, мова зараз взагалі не йде. Не до цього. Мені б до офісу швидше дістатися. За неохайний вигляд, може, не звільнять. Не пам'ятаю такого пункту у договорі від боса. Там було тільки про дрес-код. Ну я ж у костюмчику. Не в піжамі, на щастя.

І ось... я знову видираюся своїм звичним шляхом з недавніх пір. Хапаюся за водостічну трубу і намагаюся зісковзувати по ній повільно. Але у мене не настільки сильні руки. Ближче до землі зриваюся і падаю, розбиваючи коліна. Взимку могло бути простіше з падінням прямо в замет, але знадобилися б теплі речі. Зараз літо, простіше з одягом, зате принади з падінням чекати не змусили. Коліна печуть.

Не чекаю, не нию. Біжу до хвіртки, як ніби-то ззаду женуться.

- Стій! Куди зібралася?

- Тобі не можна виходити!

Все-таки гонитва за мною відбулася. Я вже відкривала хвіртку, коли зведені сестри вискочили з дому.

- Від усіх вас подалі!

Встигаю вигукнути у відповідь, і швиденько вислизаю на свободу.

Чи повернуся я ще сюди? О ні-і! Більше сюди ні ногою.