Розділ 9: Шторм перед фіналом.

      Листопад повністю перехопив владу над Києвом, принісши із собою пронизливі холодні вітри та перші нічні заморозки. На вулицях навколо ліцею калюжі затягувалися тонкою крижаною скоринкою, яка з хрускотом ламалася під ногами підлітків. Проте справжній, куди небезпечніший шторм згущувався зовсім не на вулиці. Він зрів у кабінетах адміністрації ліцею, погрожуючи зруйнувати все, що Ірина та Артур так важко будували протягом останніх тижнів.

       Усе почалося в четвер уранці. Іра щойно розклала підручники з математики на парті, як до класу зайшов секретар директора й сухо вимовив:

        — Ковальова Ірино, терміново до кабінету директора. З речами.

       Усередині в дівчини все похололо. Вона повільно склала зошити назад у рюкзак, відчуваючи, як по спині пробіг неприємний сиротець. Поки вона йшла довгим коридором третього поверху, у голові крутилися сотні варіантів: невже знову фейки? Невже Аліна придумала щось нове?

      Коли Іра відчинила важкі дубові двері директорського кабінету, вона зрозуміла, що ситуація набагато серйозніша, ніж звичайні шкільні плітки. За круглим столом для нарад, окрім самого директора, сиділи двоє дорослих. Чоловік у бездоганному дорогому костюмі з масивним золотим годинником на зап'ясті та жінка в норковій шубі, яка дивилася на Іру з такою зневагою, наче перед нею була брудна пляма на килимі. Це були батьки Аліни — впливовий столичний забудовник та власниця мережі елітних салонів краси. Сама Аліна сиділа трохи осторонь із заплаканими очима, вдаючи глибоко травмовану жертву.

       — Сідай, Ковальова, — важко зітхнув директор, протираючи хустинкою лисину. Було видно, що він перебуває під колосальним тиском.

     — Ми не будемо витрачати час на прелюдії, — крижаним тоном почав батько Аліни, навіть не глянувши на Іру. — Мені байдуже до ваших підліткових комп'ютерних ігор та розбірок. Але те, що сталося на вашому так званому балу — це прямий наклеп, публічне приниження моєї доньки та втручання в приватне життя. Завдяки «фокусам» вашого програміста Артура репутація моєї родини під загрозою. Наша компанія веде великі бізнес-переговори, а в мережі спливають новини про те, що моя донька нібито займається якимось «цифровим булінгом».

      — Але це правда! — не витримала Іра, стиснувши кулаки. — Вони сфальсифікували мої чати, вони намагалися зламати мій акаунт!

    — Правда — це те, що я скажу, дівчинко, — перервав її чоловік, і його голос став тихішим і небезпечнішим. — Мій юридичний відділ уже підготував позов до суду проти твоїх батьків за наклеп та розповсюдження персональних даних. Також ми наполягаємо на твоєму негайному відрахуванні з ліцею за систематичне цькування однокласників. Крім того, я особисто зв'язався з організаторами кібертурніру «Кубок Героїв». Моя компанія є одним із потенційних спонсорів цього заходу, і я чітко дав їм зрозуміти: або твій акаунт «Мавка» блокують за порушення етики, або турнір втратить фінансування.

       Жінка в шубі зневажливо пирхнула:

     — Подивися на себе. Хто твої батьки? Звичайні бюджетники, які рахують копійки від зарплати до зарплати. Ти думала, що якщо закрутила голову хлопчику з багатої родини, то тобі все зійде з рук? Ти — ніхто в цьому місті. І якщо ти не хочеш, щоб твоя родина опинилася в боргах через судові позови, ти прямо зараз підпишеш папір про переведення в іншу школу, публічно вибачишся перед Аліною і знімешся з цього безглуздого турніру.

     Слова матері Аліни вдарили Іру під дих. Весь її захисний панцир розлетівся вщент. Вона сиділа, ковтаючи сльози, і відчувала себе абсолютно безпорадною. Усі її успіхи у грі, уся її гордість за Мавку — усе це здалося таким дрібним і нікчемним перед жорстокою силою реальних грошей та зв'язків. Директор ліцею лише винувато опустив очі, підтверджуючи свою повну капітуляцію перед авторитетом забудовника.

       Іра не пам'ятала, як вийшла з кабінету. Вона не пішла на уроки, а просто забрала куртку й вибігла на вулицю. Вона йшла пішки через весь Поділ, сльози застилали їй очі, а в голові вогняними літерами горіли слова: «Ти — ніхто в цьому місті».

       Вона прийшла додому, закрилася у своїй невеликій кімнаті й упала на ліжко. Напали важкі, руйнівні сумніви. «Може, вони праві? — думала вона, дивлячись у стелю. — Хто я така? Звичайна геймерка. Артур — син відомого архітектора, у нього попереду велике майбутнє, крутий стартап, інвестори. А я просто тягну його на дно своїми проблемами. Через мене його проект може втратити спонсорів, через мене його репутація постраждає. Я не відповідаю його рівню. Попелюшка має вчасно повернутися до свого підвалу, поки карета остаточно не згнила».

      Вона вимкнула телефон, щоб не бачити сотень повідомлень від Артура, який, очевидно, дізнався про ситуацію і шукав її по всьому місту. Дівчина відчувала, що її внутрішній код повністю зламано.

     Близько шостої вечора в двері кімнати тихо постукали. Зайшла мама, тримаючи в руках тарілку з гарячими українськими пампушками з часником та миску запашного червоного борщу — фірмова страва, яку вона готувала лише тоді, коли комусь у родині було дуже важко. Тато зайшов слідом, мовчки сів на край ліжка й поклав свою велику, мозолисту руку їй на плече. Вони вже знали все — директор ліцею встиг зателефонувати їм із натяками.

     — Ірусю, доню, послухай мене, — м'яко почав тато, дивлячись на неї своїми добрими, втомленими очима. — Твоя мама й я — прості люди, це правда. Ми не маємо мільйонів чи будівельних компаній. Але ми маємо те, чого ці люди ніколи не зможуть купити за свої гроші — чесність і гордість за свою дитину. Ми бачили, як ти ночами вчилася, як ти виборювала кожну свою перемогу в тій грі. Ти не зробила нічого поганого. Ти просто захистила себе від брехні.