Розділ 3: Какао з маршмелоу.

     Субота зустріла Київ дрібним, холодним дощем, який перетворював рештки золотого листя каштанів на слизький килим. Поділ, зазвичай гамірний і наповнений вуличними музикантами, сьогодні виглядав притихлим, загорнутим у сизий туман, що підіймався від Дніпра. Ірина стояла під козирком виходу зі станції метро «Контрактова площа», нервово переступаючи з ноги на ногу. На ній були звичні затерті джинси, масивні черевики та тепла куртка-оверсайз. Дівчина вкотре поправила на носі окуляри, які постійно запотівали від вологого повітря.

     Її серце калатало так гучно, що, здавалося, цей стукіт перекривав навіть шум автівок, які проїжджали повз Нижній Вал. У кишені куртки вібрував телефон. Іра витягла його й подивилася на екран: у приватних повідомленнях Discord світився лаконічний напис від Леона.

       Леон: «Я вже на місці. Кутовий столик біля вікна, праворуч від входу. Затишна кав'ярня "Старий Поділ". Не поспішай, на вулиці сиро».

        Іра глибоко вдихнула прохолодне повітря, пахло озоном, мокрою бруківкою та кавою з найближчої ятки. Вона поправила рюкзак і рушила вздовж старовинних фасадів будівель, придивляючись до вивісок. Попереду замиготіли теплі вогники гірлянд, які прикрашали вітрину невеликої, але дуже атмосферної кав'ярні. На дерев'яній табличці крейдою було виведено: «Старий Поділ. Найкраща кава для тих, хто нікуди не поспішає».

       Дівчина зупинилася перед скляними дверима. Всередині панував повний затишок: тиха джазова мелодія, приглушене світло настільних ламп із тканинними абажурами, аромат кориці, свіжої випічки та мелених кавових зерен. Кілька столиків були зайняті закоханими парами та студентами Могилянки, які обклалися ноутбуками й конспектами.

      Іра повільно штовхнула двері, і маленький мідний дзвіночок над головою сповістив про її прихід. Вона витерла запотілі скельця окулярів краєм рукава, повернула голову праворуч і… застигла на місці, забувши, як дихати.

       За кутовим столиком біля великого вікна, по якому стікали краплі дощу, сидів хлопець. На ньому був стильний темно-синій светр із високим коміром. На столі лежав закритий ноутбук із фірмовою наклейкою кіберспортивної команди, а в руках він тримав велику білу чашку. Це був Артур.

      Головний красень їхнього ліцею, капітан футбольної команди, хлопець, чиє фото прикрашало дошку пошани та шкільний інстаграм-акаунт. Артур, який у свої сімнадцять років здавався ідеальним і недосяжним, як полярна зірка.

     «Ні, цього не може бути. Це якась помилка, збіг обставин», — промайнуло в голові Іри. Вона розгублено озирнулася довкола, сподіваючись побачити в залі когось іншого — можливо, дорослого бородатого чоловіка-програміста, який більше підходив під образ суворого козацького воїна Леона. Але кав'ярня була напівпорожньою.

     У цей момент Артур відірвав погляд від вікна, помітив її біля входу і м'яко усміхнувся. Тією самою посмішкою, від якої половина дівчат у ліцеї втрачала здатність логічно мислити. Він підвівся, демонструючи свою високу, спортивну статуру, і зробив запрошувальний жест рукою.

     Іра відчувала, що її ноги стали ватяними. Кожен крок до столика давався їй із неймовірними зусиллями, наче вона йшла проти сильної віртуальної магії контролю. Коли вона підійшла, Артур відсунув для неї стілець.

     — Привіт, Мавко, — вимовив він. Його голос був тихим, оксамитовим, і хоча в грі він використовував модулятор, Іра раптом вловила ті самі інтонації — спокійні, впевнені, які вона звикла чути щовечора в Discord. — Радий нарешті побачити тебе особисто. Сідай, будь ласка. Я вже замовив для тебе гаряче какао з маршмелоу та корицею. Пам'ятаю, ти казала у чаті, що це твій улюблений напій для дощової погоди.

       Іра повільно сіла, її руки тремтіли, тому вона сховала їх під стіл, міцно стиснувши коліна.

      — Артур?.. — її голос прозвучав як ледь чутний шепіт. — Ти... ти Леон? Топ-1 нашого сервера? Це якийсь жарт? Прихована камера? Мене однокласники підставили, так?

        Артур тихо засміявся, і цей сміх остаточно розвіяв її сумніви. Він знову сів навпроти, підсунувши до неї велику чашку, з якої підіймалася солодка пара, прикрашена білими шматочками маршмелоу.

     — Жодних жартів, Іро, — спокійно відповів він, дивлячись їй прямо в очі. Його погляд був теплим, без жодної краплі тієї зверхності, яку йому часто приписували в ліцеї. — Я дійсно Леон. І я вже досить давно знаю, що ти — Мавка.

       Іра ледь не впустила ложечку, яку щойно взяла в руки.

      — Давно знаєш? Але як?! Я ж ніколи не вмикала мікрофон, не викладала фотографій, мій акаунт повністю анонімний!

     — Ти забуваєш, що я не просто граю в ігри, я їх розробляю, — хитро мружив очі Артур, роблячи ковток зі своєї чашки. — Три тижні тому ми з пацанами сиділи у VIP-зоні «КіберПростору» на КПІ. Я відволікся від коду й помітив дівчину в кутку залу, яка куталася у величезне худі й так запекло клацала по клавіатурі, що я мимохідь зазирнув у її монітор. Там був «Небесний Орден», інтерфейс налаштування Мавки. Я запам'ятав твій унікальний ігровий ID, який світився на панелі розробника. Коли я повернувся додому, просто перевірив базу даних. А наступного дня в ліцеї я побачив тебе в тому самому худі. Пазл склався.

        Іра відчула, як її щоки починають палати рум'янцем. Вона згадала, як спокійно реагувала на зраду свого колишнього ігрового чоловіка Грома, як уклала шлюб з Леоном прямо на очах у всієї кібер-спільноти сервера. І все це весь цей час бачив Артур!