Бонусний розділ. Весілля без фільтрів

Вона прокинулася від шуму дощу.

Легкого. Теплого. Весняного.

Софія лежала в ліжку і не могла повірити:

Сьогодні — мій день.

Не показ.
Не ефір.
Не сенсація.

Весілля.

---

Сукня висіла біля вікна.

Проста.
Світла.
Без каміння й брендів.

— Ти точно не хочеш щось “вау”? — сміялася подруга.

— Я і так “вау”, — відповіла Софія. — Бо мене кохають не за обгортку.

---

Леонардо нервував більше за будь-який концерт.

Краватку поправляв кожні десять секунд.
Долоні пітніли.
Серце билося так, ніби він знову виходив на сцену.

— Ти боїшся? — спитав його друг.

Леонардо кивнув.

— Дуже. Бо тепер я маю що втратити.

---

Весілля було в саду.

Тому самому, де колись вона сказала:
“Я більше не тікаю.”

Білий намет.
Живі квіти.
Дерев’яні стільці.

Без червоної доріжки.
Без VIP-зони.

Але з живими очима.

---

Коли Софія з’явилася,
Леонардо перестав дихати.

Вона йшла до нього повільно.

Не принцеса.
Не Попелюшка.

Жінка.

Його жінка.

---

— Ти прекрасна… — прошепотів він.

— А ти справжній, — відповіла вона й усміхнулася.

---

Він взяв її за руки.

— Я обіцяю не ховатися.
Не тікати.
Не мовчати, коли тобі боляче.

— А я обіцяю не зникати в страху, — сказала Софія. — І не зраджувати себе. Навіть заради тебе.

Він кивнув.

— Саме за це я тебе і кохаю.

---

Коли вони сказали “так”,
пішов дощ.

Той самий.

Як тоді, біля мосту.

Але цього разу —
не з болю.

Зі щастя.

---

Вони танцювали босоніж на мокрій траві.

Сміялися.
Цілувалися.
Обіймали друзів.

А десь далеко світ чекав новин.

Але цього разу — вони не поспішали.

---

Увечері Софія зняла фату і тихо сказала:

— Ну що, чоловік… наша казка закінчилась?

Леонардо обійняв її ззаду.

— Ні. Просто тепер вона без втеч.

---

Вона поклала голову йому на плече.

— Я більше не Попелюшка.

— А я більше не принц, — усміхнувся він. — Я просто той, хто залишився.

---

І весь світ цього разу
міг їх не бачити.

Бо їм було достатньо
одне одного.