Епілог.

Вона більше не бігла.

Ні від людей.
Ні від правди.
Ні від кохання.

Софія стояла посеред маленького саду біля їхнього дому.
У простій світлій сукні.
Без брендів.
Без масок.

І вперше в житті — без страху.

---

Леонардо вийшов до неї тихо.

У руках — не каблучка з реклами.
Не коробочка з діамантами.
А маленьке фото.

Їх перше спільне фото без фільтрів.

— Пам’ятаєш? — усміхнувся він. — Тоді ти ще не вірила, що можеш бути щасливою.

Вона засміялася крізь сльози.

— А ти не вмів бути справжнім.

---

Він став перед нею.

Не на коліно.
Бо це було не про жести.

— Софіє… Я не обіцяю ідеальне життя.
Я не обіцяю, що світ перестане шуміти.
Я не обіцяю, що ми не будемо боятися.

Він взяв її руки.

— Але я обіцяю, що ніколи більше не зникну.
Обіцяю бути, коли важко.
І залишатися, коли страшно.

---

Вона дивилася на нього і бачила не зірку.

Вона бачила людину, яка колись злякалася —
і яка тепер обрала не тікати.

— Я все життя думала, що мене врятує хтось сильний, — тихо сказала Софія. — А виявилось, що я просто хотіла, щоб мене не залишали.

Вона глибоко вдихнула.

— Я не хочу казки.
Я хочу життя.
Зі страхами. З помилками. З тобою.

---

Він притулив її до себе.

Без музики.
Без аплодисментів.
Без глядачів.

Світ не зупинився.

Але для них — став тихішим.

---

Через деякий час Софія знову зайшла у свій старий акаунт.

Не для втечі.
Не для масок.

Вона просто написала:

“Попелюшки не потребують принців.
Вони потребують сміливості.
А любов — це не втеча. Це залишитись.”

---

А Леонардо виклав фото.

Без підпису.

Просто — вони.

---

І світ цього разу не вимагав.

Він просто дивився.

І, здається, вперше — розумів.

---

Софія сиділа ввечері на ґанку, тримаючи в руках чай.

— Ти щаслива? — тихо спитав Леонардо.

Вона подивилась на небо, де не було фільтрів — тільки зорі.

— Я не ідеальна. Моє життя — не казка. Але я більше не тікаю.
Значить, я щаслива.

---

Він поцілував її в скроню.

І цього було достатньо для фіналу.