Розділ 39.

Їх уже не ховали.

Їх показували.

Але тепер — інакше.

Без сенсацій.
Без крику.
Без вигаданих ролей.

Просто: Леонардо і Софія.

---

Вони йшли містом, коли поруч спинилася дівчинка з телефоном у руках.

— Можна фото? — несміливо спитала вона.

Леонардо подивився на Софію.

Вона кивнула.

Фото було живе.
Трохи криве.
Без фільтрів.

Але справжнє.

---

— Ви так гарно дивитеся одне на одного, — прошепотіла дівчинка.

І побігла далі, залишивши після себе щось тепле.

---

— Раніше я жив для сцени, — сказав Леонардо, коли вони залишилися знову удвох. — Тепер я хочу жити для нас.

Софія усміхнулася.

— А я раніше думала, що казка — це втеча.
А тепер знаю — це вибір.

---

Вони орендували маленький будинок за містом.

Без охорони.
Без шуму.

Там співали птахи.
Там пахло яблуками.
Там було їхнє “тепер”.

---

Софія знову почала мріяти.

Вона малювала.
Вона писала.
Вона жила не на виживання — на бажання.

А Леонардо вперше за довгі роки писав пісні не для чартів.

Для неї.

---

Одного вечора він заспівав їй на ґанку.

Без мікрофона.
Без сцени.

Тільки голос.
І тиша навколо.

Софія слухала — і плакала.

Не від болю.
Від щастя, яке нарешті не лякало.

---

— Це про кого? — спитала вона.

Він усміхнувся.

— Про дівчину, яку світ не помітив одразу. Але без якої я тепер не бачу світ.

---

Вона підійшла ближче.

— Ми живемо у казці?

Він обережно поцілував її в чоло.

— Ні. Ми живемо в реальності.
Просто теплій.

---

І Софія зрозуміла:

казки не закінчуються.
Вони просто перестають бути гучними.