Розділ 38.

Ранок прийшов тихо.

Без спалахів.
Без новин.
Без вимог.

Сонце обережно торкнулося фіранок у маленькій квартирі, де пахло кавою й теплом.

Софія прокинулася першою.

Вона лежала й дивилася на Леонардо, який спав поруч — трохи скуйовджений, без сцени, без ролі, без образу “ідеального”.

І вперше подумала:

“Він справжній. І цього достатньо.”

---

Вона тихо встала, босоніж пройшла на кухню.

Кава втекла.
Тост підгорів.
Вона засміялася.

— Ідеальний ранок, — прошепотіла сама собі.

---

— У тебе завжди так “ідеально”? — почувся сонний голос за спиною.

Він стояв у дверях, у її старій футболці.

— Тепер — так, — усміхнулася вона.

---

Вони сиділи на підлозі з чашками в руках.

Без макіяжу.
Без стилістів.
Без сценарію.

— Ти знаєш, — сказав він, — раніше я жив так, ніби щастя — це коли все без помилок.

Софія кивнула.

— А тепер?

Він глянув на підгорілий тост.

— А тепер я бачу, що щастя — це коли не страшно бути недосконалим поруч із кимось.

---

Вона сіла ближче.

— Я все життя думала, що повинна стати “кращою”, щоб мене кохали.

Він узяв її за руку.

— А я шукав “ідеальну”, поки не зустрів живу.

---

Вони мовчали.

Це було не ніяково.
Це було правильно.

---

Пізніше вони вийшли в місто.

Без охорони.
Без заголовків.

Трималися за руки.

Хтось упізнав його.
Хтось шепотівся.
А хтось просто проходив повз.

І це більше не мало значення.

---

— Тобі не страшно? — тихо спитала Софія.

Він подивився на неї.

— Раніше я боявся втратити світ.
Тепер я боюся втратити лише тебе.

Вона усміхнулася.

І страх відступив.

---

Вони не були ідеальною парою.

Вони іноді мовчали не вчасно.
Іноді сперечались.
Іноді боялися.

Але вони були разом.

І цього вперше було достатньо.