Розділ 37.

Вони вийшли зі студії разом.

Без аплодисментів.
Без охорони.
Без шуму.

Ніби світ на мить дозволив їм побути просто двома людьми.

---

— Ти знаєш, — тихо сказав Леонардо, коли вони сіли в машину, — я шукав тебе завжди.

Софія подивилася у вікно.

— Ти навіть не знав, хто я.

— Але відчував, — відповів він. — У кожній пісні, яку не міг закінчити. У кожному місті, яке не ставало домом. У кожній дівчині, яка була “не ти”.

---

Вона мовчала.

Йому здавалося, що це мовчання тепліше за тисячу слів.

---

Вони приїхали до тієї самої кав’ярні біля вокзалу.

Світло вже не горіло.
Все було зачинене.
Тільки вітрини відбивали ніч.

---

— Тут ти знову стала собою, — сказав він.

— Тут я перестала бути зручною, — відповіла вона.

Він усміхнувся.

— Саме тому я тебе й шукав.

---

Софія повільно обернулася до нього.

— Раніше я думала, що мене шукають принци.
А тепер розумію — мене шукав хлопець, який сам боявся бути справжнім.

---

Він підійшов ближче.

— Я знайшов тебе не як Попелюшку.
Я знайшов тебе як жінку, яка вміє йти навіть тоді, коли серце розбите.

Він обережно доторкнувся до її щоки.

— Саме таку я шукав.

---

Вона заплющила очі.

— А я шукала не славу…
Я шукала того, хто не зникне, коли стане страшно.

Він взяв її за руки.

— Я більше не зникну.

---

Вони стояли серед нічного міста.

Без камер.
Без легенд.
Без вигаданих ролей.

Лише він.
Лише вона.
І правда між ними.

---

І вперше Софія подумала:

“Можливо… це і є мій фінал?”