Розділ 35

Дощ почався раптово.

Без грому.
Без попередження.
Наче небо просто більше не могло тримати в собі.

Софія йшла повільно, не ховаючись під парасолькою.
Краплі стікали по волоссю, по щоках —
і ніхто не знав, де вода,
а де сльози.

---

Він наздогнав її біля старого мосту.

Промоклий.
Без охорони.
Без ролі.

Просто Леонардо.

— Ти тікаєш? — спитав він хрипло.

Вона зупинилася.

— Ні… Я нарешті йду туди, де не страшно.

Він підійшов ближче.

— Без мене?

---

Дощ шумів між ними, як стіна.

— Я боюся тебе любити, — сказала вона. — Бо знаю, що це означає — втратити все ще раз.

— А я боюся жити без тебе, — відповів він одразу. — І це вже сталося.

---

Вона подивилася йому в очі.

— Ти не уявляєш, як боляче було місяць жити без казки, Лео.

— А ти не уявляєш, як боляче було мати весь світ… і не мати тебе.

---

Він зробив крок уперед.

Дощ стікав по його обличчю, як нерви, що більше не витримують.

— Я злякався тоді, — зізнався він. — Сцени, контрактів, втратити все.
І втратив тебе.

Його голос зламався.

— Це мій найгірший програш.

---

Софія тремтіла.

Не від холоду.
Від правди.

— Я теж злякалась, — прошепотіла вона. — Я подумала, що для тебе я лише помилка в системі.

Він різко похитав головою.

— Ти — моє єдине правильне рішення.

---

Вона закрила очі.

— Скажи це ще раз…

— Я кохаю тебе, Софіє. Не як образ. Не як історію. Не як сенсацію.
Як людину. Як жінку. Як мій дім.

---

Дощ ставав сильнішим.

І вона вперше дозволила собі плакати не наодинці.

— Я кохаю тебе, Лео… Навіть коли боюся. Навіть коли світ тисне. Навіть коли не знаю, що буде далі.

---

Він обережно торкнувся її обличчя.

— Значить, далі ми підемо разом. Навіть під дощем.

Вона кивнула.

І дозволила йому обійняти себе.

Серед дощу.
Серед тиші.
Серед правди.

---

Це було не красиве кіношне зізнання.

Це було реальне.

І тому — найцінніше.