Розділ 34 .

Софія довго дивилася на екран ноутбука.

Порожній документ.
Білий фон.
Миготливий курсор.

Світ уже вигадував її історію сам.
Їй лишалося тільки вирішити —
мовчати далі
чи сказати правду.

---

Вона почала повільно.

Не як Попелюшка.
Не як “та дівчина з фото”.
Як Софія.

---

“Я не прокидалася в шовкових простирадлах.
Моє дитинство пахло пральним порошком і втомою.
У мене не було суконь — лише перешиті речі моєї мами.
І не було мрій — лише дрібні надії прожити ще один день без болю.”

---

Вона писала всю ніч.

Про приниження.
Про сестер, які сміялися.
Про матір, яка не вставала з ліжка.
Про кімнату без дверей.
Про втечу в онлайн.

---

“І так, я стала Попелюшкою. Але не тому, що прийшов принц.
А тому, що я навчилася виживати.”

---

Вона зупинилася.

Подивилася у вікно.

Там уже світало.

І тоді вона дописала:

“Леонардо не врятував мене.
Він просто побачив мене.
А це іноді важливіше за порятунок.”

---

Вона довго не наважувалась натиснути “опублікувати”.

Пальці тремтіли.

Наче разом із цією кнопкою
вона відпускала всі свої страхи.

---

Клік.

---

Тиша.

П’ять секунд.

Десять.

А потім світ знову вибухнув.

---

Але цього разу — інакше.

— “Я плачу…”
— “Це справжня Попелюшка.”
— “Ти неймовірна.”
— “Пробач, що судили.”

Навіть серед ненависті з’явилося щось нове.

Повага.

---

Леонардо прочитав її історію в готелі.

Повільно.
Не дихаючи.

А потім просто написав:

“Ти — найсміливіша людина, яку я знаю.”

---

Того ж дня Софія вийшла з кав’ярні.

Не ховаючись.
Не озиравшись.
З піднятою головою.

Вона більше не була дівчиною з тіні.

Вона була Софією.

---

Попелюшки більше не існувало.

Залишилася жінка,
яка сама створила свою казку.