Розділ 32

Він приходив щодня.

Не писав.
Не телефонував.
Просто з’являвся у дверях кав’ярні — тихо, майже непомітно.

Сідав за той самий столик біля вікна.
Замовляв каву.
І чекав.

Без вимог.
Без питань.
Без тиску.

---

Софія спершу робила вигляд, що не помічає його.

Вона працювала.
Посміхалася відвідувачам.
Подавала чашки.
Витирала столи.

Наче він був просто ще одним клієнтом.

Але щоночі їй снився його погляд.

---

На п’ятий день він не витримав.

— Ти більше не тікаєш… — сказав він тихо, коли в кав’ярні нікого не залишилося.

Вона витерла останній стіл.
Не піднімаючи очей, відповіла:

— Я втомилася бігти.

Він мовчав.

— Раніше я ховалася, — продовжила вона. — За ніком. За жартами. За “мені все одно”. За казкою.

Вперше вона подивилася прямо на нього:

— Тепер я дивлюся в очі.

---

Він підійшов ближче.

— І що ти там бачиш?

— Хлопця, — тихо сказала вона. — Не з афіш. Не з екранів. А справжнього.

Його голос здригнувся:

— А я?

Вона зробила глибокий вдих.

— А я більше не Попелюшка. Я не чекаю, що хтось мене врятує.

---

Між ними було пів метра.

Він міг простягнути руку.
Але не наважився.

— Я боюсь тебе втратити знову, — зізналася Софія. — Але більше я боюсь втратити себе.

Він кивнув.

— І це правильно.

---

Вперше їхня тиша була не болючою.

Вона була чесною.

Софія зняла фартух і поклала на стілець.

— Якщо ти хочеш бути поруч — будь. Але без гри. Без масок. Без “онлайн”.

Він усміхнувся вперше по-справжньому:

— Я більше не вмію інакше.

---

Вони вийшли з кав’ярні разом.

Без камер.
Без заголовків.
Без обіцянок.

Але з новим початком.