Розділ 31.

Леонардо повернувся без анонсів.

Без сторіс.
Без постів.
Без “я знову тут”.

Просто вийшов з таксі на нічну вулицю міста, яке колись стало для нього всім.

Тут не було спалахів.
Лише дощ.
І холодний вітер.

---

Він ішов повільно, ніби боявся, що місто впізнає його раніше, ніж він — його.

Кожен крок був важчим за сцену.
Кожен подих — глибшим за інтерв’ю.

Він не знав, де вона тепер.
Не знав, ким стала.
І боявся дізнатися.

---

Кав’ярня біля вокзалу світлася теплим жовтим світлом.

Леонардо зайшов випадково.
Так він сказав собі.

Насправді ж його привела туди пам’ять.

---

Вона стояла за барною стійкою.

Без сукні.
Без макіяжу.
Без фільтрів.

Просто Софія.

Його серце зупинилося.

---

Вона підняла очі.

І завмерла.

Світ не вибухнув.
Камери не з’явилися.
Ніхто не закричав.

Була тільки тиша.

---

— Привіт… — тихо сказав він.

Вона не відповіла одразу.

Її руки тремтіли.
Але голос був спокійним:

— Вам що-небудь замовити?

---

Оце боліло сильніше за будь-який скандал.

— Каву… — прошепотів він. — Як ти колись любила…

Вона здригнулася.

— Я більше не “колись”.

І поставила перед ним чашку.

---

Він сидів навпроти, дивився на неї —
і не міг торкнутися.

— Я не прийшов просити, — сказав він. — Я прийшов… бути.

— Тут за це не платять, — тихо відповіла вона.

— Я знаю.

---

Він не взяв її за руку.
Не просив пробачення.
Не говорив слів, які звучать красиво тільки в ефірах.

Він просто залишився.

У маленькій, тихій кав’ярні.
Без лайків.
Без глядачів.
Без масок.

---

І вперше за довгий час
Софія не втекла.