Розділ 30

Минув місяць.

Рівно тридцять днів без його голосу.
Без повідомлень.
Без обіцянок.
Без казки.

Світ не зупинився — і це боліло найбільше.

---

Софія прокидалася рано.
Тепер у неї була робота в маленькій кав’ярні біля вокзалу.
Запах кави.
Старі столи.
Втомлені люди з валізами.

Ніхто тут не знав, хто вона.
І це було її порятунком.

Вона навчилася усміхатися коротко.
Без мрій.
Без надії.

Просто — чемно.

---

Увечері вона поверталася в маленьку кімнату з одним вікном.
Запалювала лампу.
Заварювала чай.
Сідала на підвіконня.

І дивилася, як чужі люди живуть її колишнім життям — у своїх історіях.

---

Леонардо ж жив у зовсім іншому світі.
Містам. Концертам. Контрактам. Інтерв’ю.

— Ви закохані?
— Ви страждаєте?
— Ви шукаєте її?

Він навчився відповідати так, щоб не говорити правди.

— Усе добре.

Але щоночі, повертаючись у готельний номер, він слухав тишу.
І вона кричала голосніше за тисячі фанатів.

---

Софія більше не заходила на його сторінки.
Вона боялася знову стати тією,
хто чекає.

Вона вчилася бути тією,
хто вижила.

Але іноді, коли в кав’ярні вмикали музику,
і звучав знайомий мотив…
її руки починали тремтіти.

---

Місяць без казки —
це коли ти ще пам’ятаєш, як літати,
але боїшся відірвати ноги від землі.

Це коли серце вже не кричить —
воно просто тихо болить.

І ніхто цього не бачить.

---

Софія заснула тієї ночі з думкою:

“Якщо він мене любив — він знайде.”
Але всередині вже знала:

іноді навіть найбільше кохання
не знаходить дороги назад.