Розділ 29.

Софія зникла.
Не з міста.
Не зі світу.
А з його життя.

Вона вимкнула телефон.
Змінила номер.
Зачинила двері не лише в кімнату — у серце.

Леонардо шукав її всюди.
Через друзів.
Через менеджерів.
Через порожні повідомлення, що ніколи не були прочитані.

Тиша відповідала йому замість неї.

---

Їхній останній контакт був коротким.
Лише одне повідомлення, яке вона надіслала серед ночі:

> “Я не створена для життя під прицілом.
Пробач. Мені потрібно зникнути, щоб вижити.”

І більше — нічого.

---

Він перечитував ці слова знову і знову.
Поки вони не стерлися в пам’яті від болю.

— Це не кінець, — повторював він сам собі.
Але навіть його голос у порожній квартирі звучав непереконливо.

---

Світ швидко знайшов нову сенсацію.
Нову пару.
Новий скандал.

Леонардо знову з’являвся на екранах — усміхнений, ідеальний.
Але за кожною усмішкою ховалася тріщина.

Його серце залишилось там,
де вона мовчить.

---

Софія ж почала жити інакше.
Ранки без новин.
Вечори без камер.
Робота без чужих поглядів.

Маленькі радості.
Тиха кава.
Сторінки блокнота, де вона писала те, що не могла сказати вголос.

Вона більше не була «дівчиною Леонардо».
Вона знову була просто Софією.

Але щоночі, перед сном, вона відкривала старі повідомлення.
Не відповідала.
Просто читала.

І щоночі дозволяла собі одну єдину думку:

“А раптом він досі чекає…”

---

Між ними лежали кілометри.
Місяці.
Мовчання.

І питання, на яке ніхто з них не наважувався відповісти:

Чи можна врятувати кохання, якщо воно вижило після тиші?