Розділ 28

Після ефіру світ вибухнув.
А Софія — зламалась.

Вона сиділа на підлозі у своїй маленькій кімнаті, притулившись спиною до ліжка.
Телефон лежав поруч — екран світився без упину.
Сповіщення.
Повідомлення.
Коментарі.
Тисячі голосів, які кричали одночасно.

А вона не читала жодного.

Її плечі тремтіли.
Сльози текли тихо, без ридань — ніби серце просто пропускало біль крізь себе, крапля за краплею.

Вона не плакала в студії.
Не плакала перед камерами.
Не плакала, коли світ дивився.

Вона плакала тепер.
Коли ніхто не бачив.

---

Перед очима знову й знову виникав момент:
Його голос.
Його «так».
Його погляд, сповнений рішучості.

“Я не соромлюся цього.”

А вона?
Вона боялася.
Боялася втратити себе.
Боялася стати лише «чиєюсь історією».
Боялася, що любов знову перетворять на заголовок.

---

Екран телефону засвітився новим іменем.

Леонардо.

Він дзвонив.
Раз.
Другий.
Третій.

Софія не відповідала.

Вона поклала телефон екраном донизу, ніби так могла сховатися від усього світу.
Але від себе — не сховаєшся.

---

Тим часом у іншій частині міста Леонардо сидів у темному салоні авто.
Навколо — спалахи камер, крики журналістів, вимоги коментарів.

— Лео! Ви шкодуєте?
— Це справжні почуття чи просто імпульс?
— Ви розумієте, що зруйнували контракт?

Він мовчав.
Бо вперше в житті його не цікавило, що подумає світ.

Його цікавила вона.

— Де вона? — запитав він у водія.
— Ми біля її району, але там багато преси…
— Їдь. Навіть якщо мене знищать заголовками.

---

Софія підвелася з підлоги й підійшла до вікна.
За шторою — спалахи.
Тіні людей.
Світ, який не хотів відпускати її назад у тишу.

Сльоза впала на скло.

— Я не просила такого життя… — прошепотіла вона.

Телефон знову завібрував.
Цього разу — повідомлення.

> Leonardo:
“Я знаю, що ти боїшся. Я теж.
Але, будь ласка, не плач сама. Я поруч. Навіть якщо ти не бачиш мене.”

Вона притиснула долоню до губ, щоб не зойкнути.
І знову заплакала — ще сильніше.

---

Сльози за екраном — це ті, які світ ніколи не побачить.
Але саме вони найсправжніші.