Розділ 26.

Наступного ранку Софія прокинулася від звичайного дзвінка — але день перестав бути звичайним одразу, щойно вона відкрила стрічку новин.

Фото.
Відео.
Статті.
Десятки заголовків.

“Хімія за кадром: Леонардо та нова дівчина?”
“Таємнича Софія — хто вона насправді?”
“Закохані чи добре зіграно?”

У кожній публікації — її обличчя.
Її очі, повні почуттів, які вона хотіла берегти лише для себе.

Світ приміряв їх на роль сенсації.

---

На студії панувала метушня.
Продюсери металися між офісами, PR-команда говорила з журналістами, а світловики готували новий павільйон для чергового шоу.

Софія відчувала себе, ніби її виштовхнули в центр арени.

Вона зайшла всередину — і одразу зустріла погляди.
Одні — цікаві.
Інші — заздрісні.
А дехто вже встиг скласти власну історію, не знаючи жодного слова правди.

---

У коридорі вона побачила його.
Леонардо стояв, спершися об стіну.
У руках — телефон, вимкнений.
Очі — темні, зосереджені, сердиті.

Але щойно він побачив її, злість змінилася на щось тепліше, глибше.

— Ти в порядку? — запитав він тихо, немов боявся, що хтось підслухає.
— А має бути? — гірко відповіла вона.
— Я не дозволю, щоб тебе втягнули у це.
— Лео, вони вже втягнули.

---

Вони зайшли у пусту кімнату для реквізиту.
Замкнули двері.
Хвилину мовчали — як двоє людей, які стоять під прицілом усього світу і не знають, як приховати власні серця.

— Це лише шум, — нарешті сказав він. — Пройдуть дні — і всі знайдуть собі нового героя, нову драму.
— А поки — ми? Ми під мікроскопом, Лео.
— То нехай дивляться.

Він підійшов ближче.
Наче знав, що цей момент може бути знятий камерою, захований у чужий телефон, вирізаний і вирваний із контексту.
Але він не відступив.

— Я не боюся того, що відчуваю, — тихо мовив він.
— Ти не маєш так говорити, — прошепотіла вона.
— Чому? Бо хтось це сфотографує? Так нехай.

Вона заплющила очі.
Слова рвали її зсередини.

— Це ти не граєш зараз?
— Ні, — він поклав руку на її щоку, легким, тремтливим дотиком. — І вперше за довгий час я точно знаю, що не хочу грати.

---

Їхні лоби майже торкалися.
Подих перетворився на спільний ритм.
Світ десь там, за дверима й стінами, за камерами й екраном, кричав, вимагав, плів заголовки.

Але тут, у тісній кімнаті, де пахло гримом і старими декораціями, залишались тільки вони.

Софія поставила руку на його груди.
Відчувала, як сильно б’ється серце.

— А якщо ми помиляємось?
— Тоді помилятимемось разом, — він усміхнувся з тією щирістю, яка обеззброювала. — І знаєш… Кохання під об’єктивом теж може бути справжнім.

Її погляд спалахнув теплом і страхом одночасно.

— Леонардо…

Він нахилився, але не доторкнувся до губ.
Не поцілував.
Лише прошепотів:

— Скажи, що все це — не гра. І я не відступлю.

Вона видихнула повільно, як після довгого бігу.

— Я не знаю, що це…
— Але відчуваєш це?
— Так…

Його очі стали м’якими.

— Тоді цього достатньо.

---

Двері несподівано відкрилися.
У кімнату влетіла помічниця продюсера:

— Лео, Софі! Вас обо…
Вона замовкла, побачивши їх так близько одне до одного.

Очі зрадницьки розширилися.

— Ем… вас викликають до PR-відділу. Зараз. Це терміново.

---

І знову вони стояли перед світом.
Разом.
Під об’єктивами, які чекали нової драми.
Тільки цього разу — між ними вже було щось, що не можна сховати.

Щось, що не належало публіці.