Розділ 24.

Вечір після зйомок був тихим — ніби сам світ боявся зруйнувати крихку рівновагу між минулим і теперішнім.
Софія сиділа у гримерці, розглядаючи своє відображення у дзеркалі.
Те, що бачила, здавалося знайомим, але водночас — чужим.

Вона мала вигляд дівчини, яка тримається впевнено.
Але під шаром спокою — море емоцій, яке вона намагалася сховати.

Двері тихо відчинилися.
— Можна? — пролунало з-за спини.

Вона не мусила повертатися, щоб знати, хто це.
Леонардо.

---

Він стояв у тіні, але навіть мовчки заповнював простір.
У руках — дві чашки кави.

— Я пам’ятав, як ти любиш з корицею, — сказав він, ставлячи чашку поруч.

Софія гірко усміхнулася.
— Ти пам’ятаєш багато речей, яких краще було б забути.

— Можливо. Але саме вони роблять тебе справжньою.

---

Між ними повисла тиша.
Не ворожа, а така, що дихає.

— Як ти опинилася тут? — запитав він.
— Може, мене найняла доля, щоб зіпсувати твоє життя вдруге, — відповіла вона з іронією, але очі зрадницьки блищали.

— А може, щоб нагадати мені, що все справжнє — болить, — тихо сказав він.

---

Вони сиділи поруч, не торкаючись, але напруга між ними була відчутною, як статичний струм у повітрі.
Кожне слово, кожен подих здавався частиною гри — гри в справжність.

Тільки от у цій грі не було правил.
Не було сценарію.
І ніхто не знав, хто перший зламається.

---

— Знаєш, — промовила Софія, не дивлячись на нього, — на камеру все здається простішим.
Можна грати любов, злість, біль.
А потім світло гасне — і ти залишаєшся сам із тим, що відчував по-справжньому.

Леонардо нахилився ближче.
— То, може, цього разу не грай?

Її серце здригнулося.
— А якщо я не знаю, як?

Він усміхнувся — тихо, щиро, з ноткою болю.
— Тоді дозволь мені навчити тебе забути, що це лише гра.

---

За вікном миготіли вогні вечірнього міста.
Усередині — два серця, які намагалися не зізнатися, що давно грають не ролі,
а себе.

---

Іноді найнебезпечніша гра — це та, де ставки не слова, а почуття.