Розділ 21

Іноді, щоб вижити — треба зникнути.
Не втекти від себе, а… переродитися.

Софія сиділа на підвіконні маленької кімнати в орендованому хостелі.
Ранок був тихим — без галасу, без повідомлень, без тіней минулого.
Телефон у руках здавався легшим, ніж учора.

Вона відкрила свій профіль.
Той самий, що розірвали на шматки.
Той, який тепер був ніби ярлик, а не історія.

---

@sofi_martinez
Біографія:

> “Знімаю світ, щоб побачити себе.”

Слова, що колись були мрією, тепер здавались уламками.

---

Вона натиснула редагувати.
Довго дивилась на рядок імені.
Слово “Софія” здавалося чужим — надто публічним, надто оголеним.

Їй потрібне ім’я, яке належить лише їй.
Без суддів. Без натовпу. Без очікувань.

Пальці рухалися повільно, ніби вона писала на власному серці.

Новий нікнейм:
@echo.of.light

Ехо світла.

Не Попелюшка.
Не об’єкт скандалу.
А відлуння того, ким вона була… і ким стане.

---

Вона змінила аватар.
Чорно-білий кадр — лише її силует на тлі вікна.
Без обличчя.
Без доказів.
Без масок.

Публікація зникає — люди гублять її слід.
Стрічка оновлюється — світ уже шукає нову тему.
Хтось забуває. Хтось жартує.
А вона — дихає.

---

У цей час, за сотні кілометрів,
Леонардо стояв у спортзалі, вдягнений у чорний худі, в погляді — втому.

Він відкрив її профіль.
“Користувача не знайдено.”

Наче хтось вимкнув повітря.
Його пальці затиснули телефон міцніше.

— Вона не зникла, — прошепотів він. — Вона переродилась.

І вперше за довгий час він усміхнувся —
легко, тихо, з надією.

---

Тим часом Софія написала перший підпис у новому житті:

> "Світ забуває швидко. Але я пам'ятаю, ким я хочу бути."

Ні імен.
Ні локацій.
Тільки правда, ховаючись між рядками.

---

Вона не знала, побачить він це чи ні.
Не знала, чи повернеться їхній шлях.
Але відчувала:

Щоб знайти справжнє кохання — інколи треба спочатку знайти себе.

І цього разу вона не збиралась загубитися у чужому світлі.