Розділ 20

Світ здавався надто великим.
І водночас — тісним, задушливим, таким, що не залишив їй ані простору, ані тиші.

Софія сиділа в невеликій кав’ярні біля вокзалу.
Телефон лежав на столі, екран миготів — сповіщення, згадки, теги.

Але одна думка не давала спокою:
як знайти людину, яка бачить тебе, коли весь світ дивиться поверхнево?

---

Вона відкрила соцмережу.
Пошук.
Leonardo .

Мільйони профілів.
І жоден — не він.

Приватність, блокування, алгоритми —
він зник зі стрічок так само швидко, як і з її життя.

---

Пальці тремтіли.
Вона перегортала сторінки, фейкові акаунти, фан-групи, теорії, чутки.
На кожній — її фото поруч із ним.
Підпис: “Звичайна дівчина, яка зачарувала принца.”
І зліші: “Вона просто використала його.”

Софія вимкнула екран.
Серце боліло, як після довгого бігу.

---

“Те місце, де час зупинився.”

Його слова звучали в голові.
Не профіль, не контакт, не локація.
Спогад.

Балкон музею?
Чи той момент у стрічці новин, коли їхню історію побачив весь світ?
Чи ті перші повідомлення — випадкові, але доленосні?

---

Вона згадала той вечір, коли все почалося.
Тоді вони не знали імен, не мали образів, не грали ролей.
Просто два профілі, що випадково знайшли одне одного серед мільйонів.

Тоді здавалося, що світ великий,
але шанс — справжній.

---

Софія відкрила стару пошту.
Перші листи.
Його короткі повідомлення.
Той випадковий коментар, який змінив усе:

> “Ти дивишся на світ інакше.
Це рідко.”

Її пальці торкнулися екрана — мов спогад міг обпалити.
Вона зберегла кожне слово.
Навіть ті, що не мали значення тоді — тепер звучали як доля.

---

У цей час Леонардо сидів у машині,
в руках — телефон, у закритій папці — сотні фото з тієї ночі.
Не ті, що бачив світ.
Справжні.
Їхні.

Він теж шукав.
Не профіль — її.
Серед шуму, заголовків, чужих голосів.

---

Софія повернула телефон у режим польоту.
Глибокий вдих.
Тиша.

Вона не знала, де він.
Не знала, чи прийде завтра.
Але вона знала одне:

Серед мільйонів профілів — у світі, де люди шукають лайки більше, ніж істину — вона знайшла того, хто бачив її справжню.

І тепер — вона йшла, щоб знайти його знову.

---

Вона встала, поправила пальто,
і крокнула у вечірнє місто,
де світло ліхтарів нагадувало зорі —
такі самі далекі,
і такі ж можливі.