Розділ 7

Кав’ярня «Urban Tale» була майже порожньою — лише м’яка музика, аромат свіжозмеленої арабіки й дощ, що ритмічно стукав по вікнах.
Софія нервово поправляла фартух, хоча сьогодні прийшла не працювати, а чекати.
Вона не знала, як поводитись. Не знала, що сказати, якщо він справді прийде.

Телефон засвітився:

> Leo_Official: «Я вже на місці 😉»

Вона підняла погляд — і завмерла.
Він стояв біля дверей. Без охорони, без камер, у простій чорній куртці, з усмішкою, у якій було щось людське, справжнє.
Не зірка з екранів. Не ідеал. Просто хлопець, який прийшов на зустріч.

— Ти справді прийшов, — прошепотіла вона, коли він наблизився.
— Я обіцяв, — відповів він, і в голосі звучала спокійна впевненість. — І, здається, каву ми таки заслужили.

Вони сіли біля вікна.
Софія не знала, куди дивитися — на чашку чи на нього.
Його погляд був теплий, уважний. Без тиску, без цікавості заради цікавості.

— Я уявляла тебе іншим, — зізналася вона.
— Кращим чи гіршим? — усміхнувся він.
— Схожим на людину, яка не має права бути самотньою.
— А я уявляв тебе тією, хто ніколи не опускає очей. І помилився.

Вона підняла погляд — і зустріла його очі.
На секунду світ навколо розчинився: лише він, вона й запах кави.

---

Вони говорили довго.
Про музику, про втому від ідеальності, про те, як складно залишатись собою, коли всі хочуть бачити когось іншого.
Він жартував, що його життя схоже на рекламу — яскраву, але порожню.
Вона — що її світ сірий, зате справжній.

> Леонардо: «Ти знаєш, що у твоїх словах більше світла, ніж у моїх прожекторах?»
Софія: «А в тебе — більше самотності, ніж я очікувала.»

Він не відвів погляду.
І тоді вона відчула, що цей момент — не випадковість.
Мов між ними з’явився тонкий зв’язок, нитка, яку хтось невидимий сплів ще до того, як вони зустрілися.

---

Коли Леонардо провів її до дверей, дощ вщух.
Він дістав із кишені маленький паперовий пакетик із кавою.

— Моя улюблена. Без фільтрів. Без підсолоджувачів.
— Символічно, — усміхнулася Софія.
— Я просто хочу, щоб ти знала: я бачу тебе. Не блог, не аватарку. Тебе.

Вона нічого не відповіла, лише кивнула.
І коли він пішов, її серце калатало так, ніби вона вперше відчула життя по-справжньому.

---

А кілька вулиць далі, у припаркованому авто, хтось стежив через об’єктив камери.
На екрані — вони двоє, сміх, погляди, слова, що залишають слід.

> “Нарешті. Вони зустрілися,” — пролунало холодне шепотіння.